Донна Анна

Страница 3 из 76

Гордей Брасюк

— Ти йому подобаєшся, Талю, це напевно.

— Не люблю таких самовпевнених. Уварив Татку в спину, аж та мало не заплакала, а він кривляка: "І хочеться образитись, і шкода образити Шуру, ага! Ага…" А Наніна дурна. Посилала йому таємно квіти додому.

Ганну втішила Таля. Ця не дасть себе обдурити, Таля помститься за себе й за матір над тим зарозумілим кодлом. А вона, Ганна, як Татка, навіть не сміє образитись на Ніка. Вона його рабиня, вона любить, любить…

Ганна швидко зникла в спочивальні, щоб заховати сльози, що несподівано бризнули їй з очей.

Але чи ж могла вона знайти спокій тут, на ліжку розпусти й обману? Нік підло затуманював їй очі, щоб зробити з неї культурну куховарку й пристойну самицю. Ще б пак!.. Майже до самого заміжжя вона гадала, що діти виходять із лялечки, як метелики. Нік правильно радів із її наївності й незіпсованості. Він обертав її навколо пальця, як нитку. Насправді на світ треба дивитись зовсім не тими очима, що дав їй Нік, бо й сам він дивиться іншими очима. Він носить магічне слово "мораль", щоб забезпечити за собою вигідніше становище власника. К чорту всяку мораль! Бери життя таким, яким воно дається. Будь про око вірною й чесною, а поза тим… О, Нік тепер мусив би її поважати! Він іще не знає, що у неї, крім таланту бути вірною, криється ще більший талант — чесно зраджувати. Ганна тепер не відстане від віку. Вона відсьогодні так закрутиться в коловороті втіхи, що тільки бризки полетять каскадами.

І раптом болісно відчула: каскадами липкого бруду й смороду хвороб.

Серце зчавило колючим морозом, але десь у глибині ворухнулася крапля гарячої крові й умить прокинулась палюча туга за світом інтимного споріднення, за світом любові…

Хто смів полонити її Ніка? Яка повійниця сміла забруднити її хорошого, чистого Ніка? Хто оплутав його тенетами розпусти? Ганна мусить вирвати його, задушити негідну. Вона мусить, мусить мати його, як повітря.

За хвилину Ганна метушилася по кімнатах, охоплена пекучим почуттям помсти. Вона відшукала свій саквояж, забрала решту грошей, перекидала одіж…

— Що з тобою, мамо? Ти маєш кудись їхати? — злякано питала Таля.

— Я маю дещо сказати батькові. Я зовсім була забула. Попросиш технікову жінку, щоб переночувала з тобою. Я позавтра вернуся.

— Що ж сталося? А ти телеграфуй…

Але Ганна не відповідала, а Таля більше не наполягала. Вона вперше відчула, що поміж батьками повстав якийсь ворожий привид. Талі раптом стало прикро слухати розповідь подруги про Шуру. Вона, непосидюча, безжурна Таля, вперше принишкла, замислилась. Назрівала якась далека, нерозгадана тривога, як перший хроматичний разок[13]. Таля відчула, що батьки, яких вона вважала за споріднених із самого малечку, насправді чужі одне одному. Вона — випадковий утвір. І крижаним холодом обдало ще не акліматизовану памолодь дитячої душі.

II

Молода столиця горіла вечірніми вогнями. Люди, екіпажі й авта снували в повені фантастичного флеру. Видовище здавалось якоюсь феєрією, що її супроводила модерна какофонічна музика.

Ганна йшла між рухливих силуетів непевна себе. Можливо, це лише сон: і депеша, і її подорож, і навіть те, що в неї в руці є довідка адресового бюро про місце перебування Ніка. Ось-ось може трапитися, що незручний рух розбудить її, і Ганна розкриє порожню долоню. Вона буде поруч із Ніком у своєму затишному провінційному місті.

Але швейцар готелю досить реальним тоном заявив:

— Тут-то тут інженер Бачинський, тільки він зараз занятий. Казав нікого не пропускати.

Ганна завагалась. Хіба не могло бути, що Нік справді делегований? У нього серйозні справи, у нього жодного дня відпочинку, а вона від неробства вигадує якісь історії.

Ганна почувала, як вона вся зашарілась від сорому перед Ніком за свій легковажний вчинок, але зараз же отямилась. Він простить. Вона зараз йому розповість все-все, до найменшої дрібниці. О, як він буде сміятися з неї! Нехай. Вона сміятиметься разом із ним.

— Будь ласка, пропустіть. Я його дружина, — промовила рішуче Ганна по хвилині вагання.

Старий дідусь посміхнувся мудрістю жерця:

— Знаємо. Всі ви дружини. Біжи, голубко, сьогодні погуляй. Зайдеш колись іншим разом.

Ганна спалахнула гнівом і затріщала, як суха трава.

— За кого ви мене вважаєте? Я прошу бути трошки обережнішим у виразах. Ось мої документи, й, будь ласка, без жодних натяків.

Ганна стукнула ридикюлем по столику, звідки випало кілька папірців.

Старому очі розпливлися ніяковістю.

— Вибачте! Хіба ж я міг знати, хто ви? Ось тут на третьому поверсі. Сорок шоста.

Ганна на крилах свого пальта швидко підіймалася вгору. За хвилину була біля дверей. Приклала вухо.

Десь чувся приглушений жіночий сміх.

Як ужалена, Ганна з болем ударила два рази кулаком у двері.

Тихо.

Ганна нетерпляче застукала двома кулаками.

— Хто там? Я сплю, — почувся з глибини роздратований Ніків голос.

Ганна зраділа. Вона жартівливо почала тарабанити пальцями.

— Ідіот! — мурчав стиха Нік.

Зашаруділи кроки:

— Хто?

Ганна тарабанила.

Враз прочинилися двері, визирнула Нікова голова й злякано подалася назад.

— Ганно?! Одну хвилину…

Але Ганна, відчувши в його голосі тривогу, без тями ринулась уперед.

На хвилину її приголомшило світло кришталевої люстри. Ганна зупинилась серед кімнати й дико озиралася, ніби сомнамбула.

На ліжку, розвіявши довгі чорні коси, лежала молода жінка. Вона не ворухнулася під поглядом Ганни, тільки губи їй склались у зневажливу гримасу та очі зловтішно блищали.

Ганна майже спокійно, з інтересом оглядала суперницю з ніг до голови. Але щораз брови їй насувались на очі; простягти твердо руку до дверей, вона прошипіла крізь стиснуті зуби:

— Шлюхо, геть зараз звідціль!

І враз, ніби ракета, що діждалася підпалу, жінка розсипалась тріскучим сміхом. Вона ковзала по ліжку від сміху, билась головою об подушку, пацала ногами; від сміху здригався їй живіт, підскакували груди…

Ганна осатаніло глянула на Ніка.

Він стояв увесь у білому з іронічною посмішкою на зблідлих устах. Враз жінка опинилась біля нього й, оповивши шию, почала скажено цілувати, кусати щоки…

— Він мій!.. Мій!.. Бачиш! Бач!..

Вона демонструвала своє вміння.

Ганна благально звернула очі до Ніка, але з жахом побачила, що він ледве пручався.