— Хто він, цей Наполеон?
— Ха-ха! — розсміявся її компаньйон. — Наполеон? Хам! Так, так, запевняю вас. Вискочка з мужиків.
Нахаба! Він ще сміє кирпу гнути? Вона його провчить.
Студент Загорський підійшов до Бачинського.
— Вас дама запрошує на вальс.
— Дякую! Я не танцюю.
— Ах, перепрошую! Я не знав, що ви з Чухонії.
— Забирайтесь к бісу! — проричав Бачинський.
Загорський став у позу, але Бачинський пройшов повз нього з таким виразом, немовби на місці супротивника була лише тінь.
Таке поводження Бачинського обурило Ганну. — Мерзота! Він смів так зневажливо поставитись до її запрошення? До неї, перед якою запобігає добрий десяток вертких джентльменів? Бачинський — віхоть.
І вдруге, коли зустрілись на іменинах, Ганна сама підійшла.
— Сподіваюсь, що ви вже навчились танцювати?
— На жаль, не мав коли, — відповів просто Бачинський і глянув на Ганну прозорим поглядом чорних очей.
Ганна раптом втратила свій саркастичний тон. Того вечора вона не танцювала. Вона вибачила Бачинському образу, вибачила йому мужиче походження. Він прекрасний оповідач. Він уміє тепло зазирати в душу.
Пізніше Ганна дізналася, чому Бачинський так погордливо ставився до товариства. Він здобув перевагу над ним невтомною працею і сильною волею. Він чабан із херсонських степів. Змалку стояв на могилі й стримів зором до моря, до заморських країв. І він їх побачив. Спочатку прислужник буфетника на торговельному судні, потім посудомийник у американському ресторані, студент і врешті — інженер.
Він бачив світи, бачив розкіш і злидні, бачив пиху й блюзнірство і майже не зустрічав людяності. Його знову потягло до степів, де прості звичаї й щирі слова. Але в степах Бачинський уже був екзотичною рослиною, а заводський "бомонд" поставився до нього упереджено. Бачинський був самітний серед цього ставу земноводних скрекотух. Кожна з них намагалась обдати його холодною слизиною, кожна з них із цікавістю мавпи намагалась заглянути за завісу його самітності. Але тільки Ганні відкрив він її.
О, яка горда була Ганна з того, горда Ніком! У його самітності був великий світ майбутнього. Його лабораторія була повна моделей машин, повна проектів. Він вірить, що гігантський кран піднесе чоловіка над його багном, дасть у руки міць і гордість. Машина переродить землю, машина очистить повітря, очистить людину, поширить обрії до найвищих здобутків, до найвищої моралі.
Біля Ніка Ганна вперше усвідомила своє існування пустоцвіта на баговинні.
Досі вона знічев’я вчилася співу в консерваторії.
Вона потяглась до Ніка, як до живодайного сонця. Він дав їй зміст. Вона увірувала в Ніка, вона слугувала йому, як кумирові.
О, Нік не такий, як усі!
На обід Ганна декорувала стіл квітами, в кришталеву вазу наклала фруктів.
Таля, як звичайно, прибігла зі школи вихором і здивувалась:
— Хіба у нас сьогодні чиїсь іменини?
Ганна посміхнулась.
— А хіба серед будня не можна зробити свята?
— Мені здається, що свято тільки тоді, коли його сподіваєшся.
— Бувають і несподівані свята. От побачиш, який буде батько втішений. Такий був стіл тоді, як святкували твоє народження. Ти ще не знаєш, як батько тебе любить!
— Я, може, вдесятеро більше його люблю. Мені здається, що ні в кого нема такого батька.
— Люби його, Талочко! Такий батько тільки в тебе.
Своїм сюрпризом Ганна захопила й Талю. Вони обидві любовно почали клопотатись біля стола, уявляли, як Нік буде зворушений несподіванкою, робили різні припущення.
Нік увійшов дуже занепокоєний. На велике розчарування обох жінок, він зовсім не помітив урочистої обстави.
— У тебе якась неприємність? — занепокоїлась у свою чергу Ганна.
— Прямо життя нема з такими директорами. Сьогодні до зубів гризся з Карповим… Ніби я тільки один у нього помічник. Знову їхати у відрядження. Чорт!..
Ганна скочила, як ужалена.
— До Харкова?
— Ну, звичайно, — обурено промовив Нік і зосередив свій погляд десь у просторі, з таким виразом, неначе він бачив перед собою напасника.
Ганна, вражена несподіваним відкриттям, дивилася закляклим поглядом у порожню білу тарілку. Кожного місяця відбувалися такі відрядження, але тепер вони випливали перед Ганною в новому світлі. Кожного разу після них Нік повертався зосереджений у собі, скупий на слова і навіть дражливий.
Якусь хвилину всі троє сиділи над порожніми тарілками мовчки, пригнічені несподіваною звісткою. Навіть квіти в’яло никли додолу.
— А мама як знала, що ти сьогодні виїжджаєш. Бачиш, квітів наставила, — озвалася несміливо Таля. — Це так, як у день мого народження.
— Он як! Це добре, — апатично промовив Нік.
Ганна раптом енергійно підвелася з місця й почала подавати обід.
За обідом говорили дуже мало й так само мало їли. З вази тільки Таля взяла одне яблуко, надкусила й задумливо поклала на стіл.
— Ти пізніше чи зараз поїдеш?
— Знаєш, це мені так неприємно, що я не хотів би ані зараз, ані пізніше їхати.
— Даремне! Ти завжди вертався такий оживлений. Це тебе розважить.
— Люба, ти все про мене. Я знаю, як це тобі неприємно, але…
— О, мною не турбуйся. Як маєш їхати, то лагодься. Не відкладай. Я зараз приготую тобі білизну.
За півгодини Нік уже вирушив із чемоданом за двері. Ганна крізь вікно стежила за ним до останнього моменту. Коли Нік зник з очей, вона відчула, як у грудях у неї похолонуло, а в голові прокидалися якісь незвичні й далекі думки.
Нік і таємне побачення. Ха-ха! Як іще цивілізація не видала закону про те, щоб депеш не доставляли поза написаною адресою? Так! За кілька днів повернеться з чужим вогнем ув очах, ледве доторкнеться її вуст, почне заглиблюватися в працю, тікатиме від її настирливої дружби й одночасно вдаватиме закоханого, вдячного…
Тим часом за спиною в Ганни Таля по-своєму розташовувала квітники. До неї прийшла подруга. Із столиків із квітами зробили альтанку і, вважаючи, що таким чином ізолювалися від довколишнього світу, почали інтимну розмову.
— Сьогодні підходить до мене Шура, — конспіративним тоном звірялась Таля, — і ну мене перекривляти: "лялька, лялька"… Ах, як схоплю я його за уші, одкрутила, одкрутила й утекла в клас. Він за мною. "А, злякалась!" Тоді я його по лиці — раз, другий… У класі регіт, а він почервонів, почервонів. Потім узяв Прищика під руку і: "Жінко, виведи свого мордобитного чоловіка"…