Раптом усі звернули увагу на жінку, що тільки-но увійшла. Професори навперейми тиснули їй руку, засипали компліментами. Всі ознаки були за те, що це Баталова. Ганна з цікавістю і навіть із домішкою заздрості оглядала її. Баталова була, як для жінки, висока, трохи повна, але мала привабливі риси обличчя: з маленьким горбком ніс, пухкі пристрасні губи. Все обличчя було матового кольору слонової кості.
Гдаль їх познайомив:
— Ганна Павлівна, дружина Володимира Андрійовича.
Баталова, людина, що звикла завжди мати успіх, трохи фамільярно подала Ганні руку.
— Дуже приємно… Ви сьогодні мусите бути задоволені з успіху Володимира Андрійовича.
— Я не менш задоволена й з вашого успіху…
Але Ганнині компліменти для Баталової, вочевидь, мало важили, вона, не слухаючи Ганну, звернулася до Володимира, що підходив до них:
— Я не сподівалася, що ви такий винахідливий… пам'ятаєте другий акт?..
— А-а!.. — промовив Володимир, і обоє дружньо засміялись, як змовники.
З усього видно було, що учта влаштована як на честь Володимира, так і на честь Баталової. Їх посадили за столом поруч і, виголошуючи тости за успіх талановитого маестро, одночасно згадували героїню сьогоднішнього спектаклю — Баталову.
Їхні обличчя урочисто сяяли. Вони нахилялися і серед підпилого гамору говорили одне одному на вухо дотепи й підтримували одне одного сміхом. Було враження, що учта ця — заручини Володимира з Баталовою.
Ганна сиділа поруч із Гдалем, придивлялася до його зморшкуватого обличчя, і їй здавалося, що й вона вже така зморшкувата, віджила. Тут, у музичному колі, вона почувалася всім чужою й непомітною. Володимир тепер така видатна особа, що Ганні вже не вірилось, що вона була коли-небудь поруч із ним.
Баталова багато пила, багато говорила, й усі прислухалися до її сентенцій, сміялися з її дотепів, Ганна ж за весь час не промовила й слова прилюдно, ніхто не виголосив за неї тост.
І серед загального сміху й веселості Ганну оповила журба. Кожна з другорядних навіть артисток мала більше спільного з Володимиром, аніж вона. Її життя пішло хибним шляхом. Її місце заступила Баталова.
Уже коли Володимир був у пальті й тримався однією рукою Ганни, другою рукою він салютував Баталовій. У відповідь йому з натовпу маячила її рукавичка.
Узяли візника. Ганна мовчала. Почувалося, що і Володимирові ні про що з нею говорити, але так, ніби для годиться, він озвався:
— Правду кажучи, мене дуже здивувала твоя зустріч із Ніком.
— А мене зовсім не здивувала твоя поведінка з Баталовою.
XIII
Вечоріло. В сутінках околиця міста ніби прилягла одноповерховими будинками на відпочинок. На тлі заграви розпаленого металу неба замислився завод.
Нік мовчазний сидів у своєму кріслі. Збоку від нього Таля меланхолійно переставляла пальці по клавішах піаніно.
Серед такої задуми несподіваним дисонансом врізався дзвоник.
Таля побігла відчиняти, й у ту ж мить радісно задзвенів її голос: "Мама, мама!.."
Нік схвильовано підвівся з крісла.
— Як у вас тут затишно! Справді, як у монастирі.
Але з приходом Ганни затишність відлетіла. В кімнаті засвітили електрику, й Ганна, не роздягаючись, квапливо почала розповідати:
— Вже давно лагоджуся зайти, все ніколи. Я ж тепер щодня ходжу на лекції в технікум. Бачила, Талю, коли-небудь таку студентку? О, тепер я почуваюся на десять років молодшою. Часом здається, що я могла б іще два виші закінчити. Навіть не можу собі подарувати, що ото я досі сиділа, не виходячи з хати. Стільки є цікавого в науці! Я дуже багато тепер читаю.
Ганна справді виглядала тепер бадьорішою й не по літах рухливою. Рухи сміливі, в голосі життєрадісність. Навіть сонливі торбинки, що вже складалися під очима, тепер розгладились.
— Я радий за тебе, — промовив приязно Нік. — А як же там Володимир Андрійович?
— Нічого, дякую. Працює. Ми навіть рідко тепер із ним бачимось.
— Я вже кілька разів заходила й ніяк не можу нікого застати, — озвалася Таля. — Думала, що ви вже виїхали куди.
— А я думала, що ти вже зовсім забула за мене. Сьогодні вирішила, не зважаючи ні на які лекції, забігти хоч на хвилинку…
— А ти хоч роздягнися.
— Та ні, серденько, я поспішаю. Зараз біжу.
— Мамусю, — докірливо глянула Таля, — ти тільки раз зайшла, і вже так скоро?
Ганна глянула на Ніка. Він сидів, опустивши погляд додолу. Його вираз промовляв, що він не хоче приневолювати Ганну, але волів би, щоб вона залишилася.
І Ганна залишилась. Від загальних тем перейшли до хатніх справ і врешті до Нікового винаходу.
У цей час прийшли до Талі подруги готувати лекції, і Таля замкнулася з ними в бічній кімнаті.
Нік почав викладати перед Ганною обчислення, які він перевів за останній час.
— А ти знаєш, — перебила йому мову Ганна, — мені здається, що я могла б вивчити математику.
— Звичайно, могла б… Хіба математика — це щось недосяжне?
— Я шкодую, що тоді з тобою не використала часу. Тепер я, мабуть, зовсім іншими очима дивилася б на твою працю.
— Безперечно. Та вже нема чого жалкувати. Так чи так, а тебе вже не привабить моя праця.
— Даремне ти так думаєш. Мене цікавить кожний крок у твоїй праці.
— Тільки не я.
Нік підвівся й почав нервово ходити по кімнаті. Обох пройняла гнітюча мовчанка. Але раптом Нік майже з розпукою промовив:
— Ну, скажи, яка втіха мені від того, що я, може, комусь дам зайву крихту світла? А що для мене в перспективі?.. Те, що, може, незабаром забереш від мене й Талю?..
Ганна співчутливо дивилася на нього пильним поглядом, ніби силкуючись виміряти глибину його розпуки, і зовсім несподівано для самої себе тихо промовила:
— Поки ти не одружишся, я не заберу від тебе Талі.
Нік докірливо дивився якийсь момент.
— Невже ти думаєш, що я можу одружитися?
— Тобі треба одружитися.
— Я кажу, що я міг би одружитися тільки з тим, кому ти могла б довірити Талю.
— Я ніколи нікому її не довірю.
— І я ніколи не одружуся.
— Як же ти будеш жити?
— Так і буду. Хай покутуватиму все життя за те, що завинив перед тобою.
— Я давно тебе простила.
Нік чуло взяв її за руку. Ганна не відіймала. Обоє чомусь замовкли. Вони почували пульс одно одного, і з кожним його здриганням у них збільшувалось почуття взаємної приязні, зростало хвилювання.