— Ти мусиш мені її віддати! Я мати, і я доведу тобі своє право!
— Хіба тоді, як не буду живий, а поки я є — ти не переступиш сюди порога!
— Хай обпльовують тобі його повії! А Талю я вирву з цієї помийниці, — викрикнула Ганна й рішуче ступила до дверей. У ту ж мить її наздогнала Таля і з голосним плачем оповила шию.
— Мамусю! Люба! Залишайся!.. Я вмру без тебе.
Ганна, як зранена, припала, зрошуючи лице Талі гарячими сльозами.
Нік, схопивши в долоні голову, схилився на стіл, і його плечі затряслися в конвульсіях.
Всі троє ревно оплакували щось поховане, всім рідне, дороге.
Коли плач ущух, глянули одна на одну, споріднені спільним співчуттям. Але тільки на момент.
— Я скоро до тебе зайду, Талюсю, — промовила Ганна й зникла за дверима.
Вона поспішала додому, охоплена докорами. Вона зовсім не сподівалася такого тону, коли йшла до Ніка. Їй хотілося думати, що в минулому Ніка не було ніякої зради, що вона сама не кохає Володимира. Це було лише незначне непорозуміння. Вони мусять одне одного простити, й, може, з сьогоднішнього дня налагодиться їхнє спільне затишне життя. Але вже сам провинний Ніків вигляд доводив Ганні, що гріхи були. Ганнине самолюбство не допускало, щоб, не спокутувавши свої провини перед нею, Нік легко дійшов згоди. І що далі він провадив свою сповідь, то більший опір повставав у Ганні. Хіба зможе забути вона, хай хвилеву, приналежність Нікової душі тій? Щире обурення опанувало Ганну. Вона ладна була якнайгірше заплямувати Ніка, щоб помститися за себе, щоб нарешті викликати його на найінтимнішу розмову, в якій би він доводив, що завжди належав їй, Ганні, щоб він клявся у вірності, виправдав її, підніс на ту височінь, про яку згадував. А він… так прозаїчно погодився, що їх вчинки людські, дріб’язкові. Така буденна перспектива співжиття! Нік мусив переконати Ганну, що він кращий за Володимира, а так — Ганна лише впевнилась, що Нік справді цинік і товстошкірий обиватель. Вона сказала йому чесно й просто все, що слід було сказати.
А проте… якийсь незрозумілий докір муляв у грудях. Вони з Талею там такі самотні, покинуті.
Ганна повернулася пізно. Володимир підозрював істину, й ревнощі очерствили йому лице.
— Ти ходила до Ніка?
— Я ходила до Талі.
— Але ж чого ти так довго сиділа там?
— Ах, Володику, коли б ти знав, що зо мною діється, ти б пожалів мене.
В її голосі було стільки розпуки й довіри до Володимира, що він зразу пом’якшав.
Ганна розповіла про розмову з Ніком, про своє обурення й той момент, коли вона протиставила його, Володимира, Нікові.
Володимир був задоволений таким ставленням Ганни до Ніка. Він почав домальовувати власними фарбами нелюдський Ніків образ. І що темніший ставав Нік у Ганниній уяві, то яснішим здавався Володимир, то ніжніші були його пестощі.
— Скажи, Володику, ти любиш Талю?
— Я люблю її, як люблю тебе, як твої очі, твою душу. Люблю в ній твою любов до неї.
— Хороший мій! Мені здавалося, що ти байдужий до неї. Я хочу, щоб і тебе Таля любила.
Забувши тривогу й докори, Ганна щасливо принишкла на грудях у Володимира.
Навколо коштовними скарбами лежали стоси нот, у тихій задумі були шляхетні постаті композиторів.
Десь із глибини ночі долетів далекий звук, і в унісон тихо озвалась струна.
XI
Хоч як хотіла Ганна побачити Талю, проте йти на помешкання до Ніка вона не наважувалась. Їй хотілося зберегти думку про Ніка, що він жорстокий деспот. Із ним у Ганни не може бути жодного компромісу. Натомість вона плекала ідеальний образ Володимира, обдаровувала його всіма властивостями надлюдини.
І що більше задивлялася на Володимира, то більше в йому було привабливості. Сині очі його світилися життєрадісним сяйвом, у кожному русі почувалася грація й шляхетність.
Ганна тепер безболісно, свідома свого права, захоплювалася Володимиром, його голосом, його грою. У всьому були прекрасні мелодії. Ганна самовіддано оберігала його добробут. І в ті останні, ясні, осінні дні, коли в місті пломінно зацвіли каштани й клени, розцвіла їхня любов.
Володимир знову заглибився в музичну сферу "Лісової пісні", й щодня його почуття виливалися новими мелодіями.
Ще б тільки мати біля себе Талю — і щасливішої жінки від Ганни нема.
Ганна знову шукала зустрічі з Талею біля школи.
— Чому ти не заходиш, мамо? — з докором промовила Таля.
— Ти ж знаєш, що батько мені заборонив.
— Мамо, як не соромно тобі так казати!
— Однаково. Мені незручно. Ти мусиш заходити до мене.
— Я зайду тільки тоді, коли не буде там Володимира Андрійовича. Я не можу бачити його.
У Талиних очах з'явився лихий полиск; здавалось, якби була в силі, вона знищила б Володимира.
З болем Ганна відчула, що переманити до себе Талю їй буде надзвичайно складно. Проте за всяку ціну вона мусить це зробити.
Якось, вибравши час, коли Володимира не було вдома, Ганна зустріла Талю біля школи й упрохала її зайти.
На цей раз Таля почувалася в Ганниній кімнаті вільніше, ніж раніш. Вона з цікавістю оглядала кімнату, придивлялася до портретів композиторів, до речей.
— Яка ж гарненька ця статуетка! Зовсім як у нас на дачі хлопчики ловлять рибу.
— Вона подобається тобі?
— Дуже!
— Візьми її…
— А хіба ж це твоя? — Таля злякано відсахнулась від статуетки.
— Тут усе, що Володимирове, те й моє.
— Ні, я не візьму. Він буде сердитися.
— Та він сам би з охотою тобі віддав. Він дуже тебе любить. Пам’ятаєш, як колись жартувала з ним на човні?
Таля соромливо зашарілася від спогадів. Проте коли Ганна запропонувала їй жити разом із ними, Таля знову споважніла й сумно промовила:
— Я ніколи не піду від тата. Він не перенесе цього горя. Думаєш, йому легко тепер?
Ганна спостерегла, що Нік ділиться з Талею своїми переживаннями й тому Таля така поважна й ворожа до Володимира.
— Ну й, звичайно, в усьому винна я?
Таля, видимо, хотіла ствердити це, але завагалась і дипломатично відповіла:
— Я думаю, що винний у всьому Володимир Андрійович. Коли б не він — ти не розходилася б із татом.
— О, ні, Талочко, хоч би й не було Володимира Андрійовича, ми однаково жити вже разом із ним не могли б…
— Але ж він тієї другої не любив!
Ганні похололо в грудях від такого несподіваного аргументу.