Сеє кажучи, ходила взад і вперед по кімнаті з голим кинджалом у руці; хода її була рвучка й невпокійна, всі рухи якісь непевні: хто б на неї глянув, подумав би, що вона божевільна, що то не жінка делікатна, [225] а якийсь одчайдушний душогубець. Схований за килимами Ансель-мо дивився на те все і дивував великим дивом. Все, що він тут чув і бачив, могло розвіяти найстрашніші підозри; уже не хотів він, щоб Ло-таріо зайшов сюди на остаточну пробу, боявся, щоб не скоїлось раптом якесь лихо, уже збирався розкритись, підійти до Камілли, обійняти її і про все розповісти, та мусив затриматись, побачив, що вернулась Леонелла, ведучи за руку Лотарія.
Ледве забачила його Камілла, обчеркнула круг себе широко кинджалом і промовила:
— Май на увазі, Лотаріо: коли насмілишся переступити сей круг чи лиш наблизитись до нього, тої ж самої хвилі, як постережу твій намір, встромлю собі в груди оцей-о кинджал. Поки ти мені що відповіси, слухай, що маю казати, а тоді вже відказуй, як знаєш. Першим словом скажі мені, Лотаріо, чи знаєш ти мужа мого Ансельма? І другим словом — чи знаєш ти мене? Відповідай прямо, не хитруй і не крути, бо ті питання мої жодних не становлять труднощів.
Лотаріо був не безголовий, нівроку: знавши від Камілли про Ансель-мові чати, він швидко дорозумівся, куди вона свою мову гнула, і відповідав їй так дотепно й доладно, що хто не знав їхньої облуди, взяв би все те за щирісіньку правду. Ось-бо якими словами промовив він до своєї коханки:
— Не думаю, прекрасна Камілло, що ти покликала мене сюди, аби питати про речі, такі далекі од мети, з якою я прийшов. Якщо ти гадаєш знов уводити час і відмовити мені обіцяної ласки, то треба було зробити се раніше, бо що ближча надія, то жорстокіше мучить нас жага. Та щоб не говорила ти, ніби я од твоїх питань ухиляюсь, заявляю, що знаю мужа твого Ансельма і притому відмалечку; не хочу вже нагадувати тобі про дружбу нашу (ти про неї сама добре знаєш), аби не звинувачувати себе в кривді, яку чиню я проти нього з намови кохання, бо воно, всемогутнє, і не такі переступи виправдати може. Тебе я також знаю і ціную не менше, ніж він. Якби воно було інакше, то чи став би я заради чогось меншого, ніж ти, наступати на власну гідність і йти супроти священних законів щирої дружби, що я їх нині зламав і потоптав, підбурений потужним ворогом — любов'ю?
— Коли ти сам у цьому признаєшся,— заперечила Камілла,— ти, смертельний вороже всього того, що заслуговує любові, то з яким же чолом смієш ти ставати перед мене? Адже я — дзеркало, з якого дивиться образ мужа мого: приглянься до нього і зрозумій, що він жодного не дав тобі приводу до подібної зневаги! Ох, бідна я, нещаслива! Тепер же я знаю, що привело тебе до забуття власних обов'язків... Певно, я поводила себе надто вільно (не скажу непристойно), та в тім не було нічого навмисного — от собі жінка інколи не встережеться, як гадає, що їй нема чого побоюватись. А що, не так хіба? Скажи, невірнику, чи хоть раз єдиний відповіла я на твої прохання словом чи знаком яким, що могли б пробудити в тобі бодай промінець надії на здійснення твоїх мерзенних бажань? Чи не завжди гостро й суворо відхиляла я й відкидала всі твої полум'яні любовні признання? Чи вірила коли щедрим обітницям твоїм, чи приймала дарунки твої коштовні? Та бувши переконана, що ніхто не може довший час голубити. мрію [226] про кохання, як її не підживлює надія, я сама себе —звинувачую, що ти став таким зухвалим, бо цілком очевидно, що то якась необачність із мого боку додала тобі охоти до настирливого залицяння,— Тим і хочу я себе за твою вину скарати. Мусиш знати, що коли я супроти себе самої така жорстока, то не можу бути інакшою супроти тебе: я й покликала тебе сюди лише для того, щоб ти стався свідком жертви, що хочу я принести зганьбленій честі мого достойного малжонка, якого так недостойно образив ти, а разом з тобою і я, бо, мабуть, не досить остерігалась твого залицяння і тим самим сприяла мимоволі нечестивим твоїм намірам. Найбільше я тією думкою гризуся, що то з мого недбальства зродилися в душі твоїй ті неподобні мрії, тим-то й вирішила я скарати себе власною рукою, бо як катом мені буде хтось інший, провина моя, боюся, може на люди вийти. Та перше, ніж сама загину, мушу вбити й забрати з собою тебе, бо лише твоя смерть може наситити жадобу помсти, якою я палаю. Десь із того світу буду я втішатись із справедливої й невідкличної кари, що постигла того, хто довів мене до такої скрути.
По сім слові кинулась на Лотарія з голим кинджалом, та так же порвисто й люто, ніби й справді хотіла груди йому прошити; звомпив юнак і сам, не знавши, чи то було заіграшки, чи насправжки,— ледве зумів і здужав од того удару ухилитися. Камілла ж так захопилась цією хитрою й підступною грою, що не завагалась власної крові вточити, аби воно все на правду схоже було. По невдалім замаху на Лотарія (чи справді їй не вдалось, чи вона лише так удавала) вона гукнула:
— Не судила, видно, злая доля, щоб я моє справедливе бажання до кінця здійснила, та хоч яка вона могутня, чей же не заборонить "мені виконати його хоть наполовину!
І, випручавшись од Лотарія, що схопив був її за руку, повернула кинджал вістрям до себе і вдарила (пильнуючи, проте, щоб не загнати глибоко) собі в лівий бік, понижче плеча, та й упала без духу додолу.
Леонелла й Лотаріо аж остовпіли з переляку, як побачили, що Камілла лежить нерухомо долі, скупана у власній крові, і не знали, чи вона прикинулась, чи справді смерть собі заподіяла. Втім, юнак підбіг до неї бігом і вийняв кинджал з рани; як же побачив, що рана та невелика, шпари йому одійшли, і він уже тільки дивувався з хорошої своєї Камілли, яка то вона мудра, завбачлива і бистроумна. Згадавши, проте, що йому свою роль і далі грати треба, почав він над її тілом (ніби вже вона мертва була) убиватись-голосити, проклинаючи страшними клять-бами себе самого і того, хто був першим причинцем сього нещастя. Знаючи, що всі його слова чує друг його, Ансельмо, він такими гіркими розливався жалями, що хто його слухав, мусив більше його жаліти, аніж мертву нібито Каміллу. Леонелла тим часом узяла пані на руки й поклала її в ліжко; вона благала Лотарія, щоб він збігав за лікарем яким, чи що, аби пані відрятувати, та все питала в нього ради — що казати панові, як він приїде додому перше, ніж пані на стану стане. Той мовив, що нехай самі надумаються, як відповідати, бо зараз він негоден чогось путнього прирадити; утамуй їй, каже, кров.а я піду собі світ за очі,— та й вийшов із дому товаришевого збурений такий, немов несамовитий. Як же одійшов далеко, що вже його ніхто не бачив, то [227] тільки хрестився та все дивувався, як хитро вдала те все Камілла і як| спритно та натурально пригравала їй Леонелла. Отепер уже, гадав він,;] Ансельмо буде свято переконаний, що його дружина — то новітня Пор-і ція, і йому не терпілось зустрітися з ним швидше, порадіти разом із нимі тій облуді, що так розкішно прикрилася плащиком правди. ;