Так-то врода Каміллина і цнота її геть підірвала в Лотарія щиро-дружню вірність (немало ж до того й попуск спричинився, що попустив необачний Ансельмо). Якщо перші три дні юнак іще гамував у собі жадання, то на четвертий уже пустився берега і освідчився Каміллі так пристрасно й бурхливо, що вона підвелася з місця, вражена й збентежена, і пішла до свого покою, не зронивши ні слова на відповідь. Та ця її стриманість не знеохотила Лотарія, бо надія, відомо, родиться разом із коханням: Камілла стала йому після того ще миліша. Вона ж, не сподівавшися зроду од нього таких речей, не знала, що почати; або позбавити його іншої нагоди для таких негожих, на її думку, розмов, вирішила того ж вечора написати мужеві цидулку і переслати гінцем, а в тій цидулці стояло ось що: [216]
РОЗДІЛ XXXIV,
де продовжується повість про безрозсудно-цікавого
"Горе, кажуть, військові без старшини, а замкові без каштеляна,— а я скажу: ще гірше молодій жоні дома без мужа, як немає на те слушної причини. Так мені без вас тут недобре, так до нестерпу важко, що як ви забаритеся ще довше, доведеться мені до отця-матері жити йти, хоч би мала ваш дім без нагляду лишити, бо той, кого ви наглядачем настановили, глядить, здається мені, не добра вашого, лише своєї втіхи. Знаючи вас за розумного чоловіка, не скажу більш нічого, та воно б і не годилось іще щось казати".
Одібравши таке послання, зрозумів Ансельмо, що Лотаріо приступив уже по-справжньому до своєї справи і що Камілла відповіла на те, як він і сподівався. Без міри врадуваний тією новиною, він переказав Каміллі тим самим посланцем, щоб вона ні в якому разі нікуди не переїздила, бо він незабаром сам дома буде. Така його відповідь здивувала Каміллу, і вона зовсім розгубилась. І дома їй залишатись ніби негоже, і до батьків їхати не велено: зостанеться — честь її знов у небезпеці буде, поїде — розгнівить мужа непослухом. Котре лихо менше, те, кажуть, і вибирай, а Камілла вибрала більше, тобто зосталась дома. Вона вирішила навіть не уникати Лотарія, щоб між челяддю поговору якого не вчинилось, і шкодувала вже, що послала мужеві ту цидулку: адже Ансельмо може подумати, що Лотаріо помітив у ній щось непевне, тим і порушив правила пристойності. Проте, впевняючись на чистоту свою і на свій добрий розум, здалась вона на Божу волю, вирішила тільки не відповідати Лотарієві на всі його непризвоїті речі, а мужеві не повідомляти більше нічого, щоб не завдавати зайвого клопоту і не вплутувати його в жадні звади. Того мало: вже стала думати-гадати, як би їй Лотарія виправдати, коли муж спитає, проти чого вона такого листа написала. Мавши в голові такі думки — може, й шляхетні, та не конче розумні й пожиточні, слухала вона другого дня, що говорив їй Лотаріо. Мова його була така палка й жагуча, що тверде серце їй почало м'якнути, а цнота мусила пильно стерегтися, аби очі не зрадили того ніжного зворушення, що заронили їй у душу юнакові слова та сльози. Лотаріо те помітив і розвогнився ще дужче. Ну, думає, поки Ансельма немає, обложимо й добудемо сю фортецю! Та й ударив на її гординю хто зна скількома сальвами похвал її красі (відомо-бо, що найкраща зброя на високі вежі гордопишності жіночої — то лестиве слово: воно їх швидко крушить і з землею рівняє). А тоді такі хитрі та зручні підкопи підвів під скелю її неприступності, що якби Камілла вся з граніту була, і то мусила б упасти. Ридав, благав, обіцяв, улещав, умовляв і заклинав, та все ж то так Щиро і ревно, так палко і чуло, що врешті схибнулась Каміллина чеснота, і він здобув перемогу, якої так мало сподівався і так велико прагнув.
Здалася Камілла, Камілла здалася,— та що ж тут дивного, коли й дружба Лотарієва не встояла? Сей приклад нам ясно показує, що пристрасть любовну можна перемогти хіба тільки втечею і що ніхто [217] не повинен ставати до бою з таким потужним ворогом, бо людську його силу може переважити лише сила надлюдська.
Одна тільки Леонелла знала про упадок своєї пані — ті віроломні друзі, ті новоявлені коханці не могли приховати нічого од її очей. Ло-таріо не хотів розкривати перед Каміллою Ансельмового задуму, не хотів їй казати, що той навмисне дав йому таку можливість — боявся, щоб вона не злегковажила його кохання: нехай краще думає, що він домагався її ласки ніби ненароком і сам собою, а не розміркова-но і з чиєїсь направи.
Через кілька день Ансельмо повернувся додому і не помітив пропажі того, що він так високо цінував, та на ділі так мало шанував. Одразу ж пішов він до Лотарія — той був саме в себе дома. Друзі обнялися, і Ансельмо спитав, яка його звістка чекає — чи життя вона йому подарує, а чи смерть пошле?
— Чудова звістка, любий мій Ансельмо! — одказав Лотаріо.— Дружина твоя Камілла — всьому жіноцтву взірець, усім чеснотам вінець. На слова мої вона не вважала, обіцянками згордувала, дарунків не приймала, а сльози мої лукавії висміяла, як хотіла. Одне слово, малжонка в тебе — не тільки чудо краси, а й візерунок цнот, виталище доброзвичайності, честивості, скромності, люб'язності і всіх інших добрих прикмет, що можуть принести щастя й славу будь-якій жінці. На тобі твої гроші, друже; не довелось мені ними й покористатись, бо не така в тебе Камілла, щоб понадитись на якісь там нікчемні обіцянки чи дарунки! Задовольнися ж цим, Ансельмо, і годі вже випробувань. Тобі пощастило вийти сухим із моря сумнівів і підозрінь, в яке зчаста чоловік через жінку впадає,— то не важся поринати в нову якусь, іще глибшу пучину, не думай перевіряти з іншим лоцманом добротність і міцність корабля, в якому небо судило тобі плисти по хвилях житейського моря; вважай, що ти прибився вже до певної пристані, ставай на якір сумиру душевного і стій собі спокійно, поки не прийдуть до тебе по останню подать, од сплати якої не звільняють жодні сьогосвітні привілеї.
Ансельмо хтозна-як зрадів із тих Лотарієвих слів і геть-чисто всьому повірив, мовби то йому оракул вирік, але попросив товариша не кидати початої справи, а й далі її вести, просто так, для цікавості й розваги. Так уже сильно впадати коло Камілли не треба, але нехай Лотаріо напише вірші якісь на її честь, буцімто для Хлоріди абощо, а він, Ансельмо, скаже їй, що друг його закохався в одну даму й оспівує її під тим прибраним іменням, щоб не накликати на неї неслави. Як же Лотаріо не захоче взяти на себе того клопоту, то він, Ансельмо, сам тії вірші звіршує.