А як тіло жони то одне тіло з мужевим, виходить, що як прикинеться в неї яка пляма чи сказа, воно й на мужеві окошиться, хоч би сам він, як я вже казав, і не був тому лихові причиною. Як болить людині нога чи ще там який сустав, біль той відчуває все тіло, бо воно ж тіло одно; як заниє кісточка, то й голові дошкуляє, хоч вона тому й не винна,— отак же й чоловік є причасником і причетником жінчиної ганьби, бо чоловік і жінка то одна спілка. А що всяка честь на світі і всяке безчестя береться з плоті і крові, то й ганьба жони нечестивої падає на голову мужеві і незнання не рятує його од неслави. Подумай же, Ан-сельмо, на яку ти наражаєшся небезпеку, хотячи збаламутити спокій доброї дружини твоєї, подумай, які недовідомі пристрасті може розбуркати оця марна й нерозважна цікавість у грудях цнотливої твоєї малжонки; зваж і на те, що виграш твій буде мізерний, а програти можеш стільки, що ніякими словами не скажеш і не злічиш. Як же все те, що я тобі говорив, неспроможне одвернути тебе від злощасного твого наміру, то пошукай іншого знаряддя ганьби твоєї і недолі, бо я не годен і не згоден стати таким знаряддям, хоч би навіть мав через те втратити дружбу твою,— а більшої втрати я собі не можу уявити.
Сеє сказавши, замовк доброчесний і обачний Лотаріо, Ансельмо ж стояв замислений і збентежений, довгу хвилю й до слова не міг прийти; вкінці відповів йому так:
— Пильно і уважно, ти сам це бачив, слухав я, друже мій Лотаріо, все те, що ти мені хотів сказати, і в усіх речах твоїх, прикладах і притчах бачив я велику мудрість твою і правдиву понад усяку міру приязнь твою до мене; добре бачу також і охоче визнаю, що як не прийму ради твоєї, а піду своїм трибом, можу одбігти блага й напитати собі лиха. Вже з цього мусиш ти пізнати, що напала на мене така хвороба, як ото часом на жінок нападає, коли їм притьмом хочеться їсти землю, глину, вугіль і ще всяку погань, що й глянути на неї гидко, не то що їсти. Отож треба добрати хитрого якогось способу, щоб мене уздоровити, і се можна буде зробити недорогим коштом: ти почни потроху залицятися до Камілли, так собі жартом, аби-аби — не така вже вона, думаю, легкодуха, щоб од першого натиску мала в цноті своїй схибнутися. Я задовольнюся цим першим початком, а ти виконаєш таким чином обов'язок дружби і знов мене на світ народиш, довівши, що мені не загрожує безчестя. Ти повинен погодитись на се хоч би тому, що я твердо наважився перевести таку випробу, а ти, ревно дбаючи про честь мою, не попустиш, щоб я наражав її на небезпеку, виявляючи мій шалений задум комусь чужому. Щоправда, твоя честь може спочатку вмалитися в очах Камілли, як станеш ти до неї лицятись, але згодом, як ми переконаємось у її вірності, ти сам їй щиро признаєшся про сю нашу змову, і честь твоя одновиться в своїх правах. Отож, як бачиш, ризик для тебе невеликий, а послугу ти мені можеш зробити неоціненну: погодься, хоч тобі, може, воно й незручно, бо кажу ж тобі, я ладен задовольнитися початком — тільки всієї й справи.
Побачив Лотаріо, що Ансельмо твердо й безповоротно на те діло наважився, що ніякими вже міркуваннями й притчами його несила розраяти і він може, як нахвалявся, звіритися комусь іншому — то й вирішив, аби уникнути більшого лиха, погодитись на його пропозицію, [212] хоч поклав собі в думці так справу повести, щоб і Ансельма задовольнити, і Камілли дарма не баламутити. Отож він попрохав свого друга, щоб нікому нічого не казав, бо ту справу він, Лотаріо, бере на себе і ладен розпочати її, коли тільки Ансельмо захоче. Міцно обійняв Ансельмо товариша свого вірного і дякував йому сердечне за ту його готовність, мов то була не знати яка ласка. Тут же вони й домовились удвох, що почнуть ту справу з завтрішнього дня; Ансельмо обіцяв усе так влаштувати, щоб Лотаріо мав час і змогу розмовляти з Каміллою на самоті, а також дати йому грошей та клейнодів усяких на подарунки. Він порадив також, щоб Лотаріо співав їй серенади та писав вірші на її честь, а якщо те дуже клопітно, то він, Ансельмо, сам їх складатиме. На все те Лотаріо погоджувався,— але думка в нього була не та, що в Ансельма.
От домовились вони про все та й пішли до Ансельма додому; там уже Камілла чекала на свого мужа з тривогою, бо того дня він вернувся пізніше, не так, як звичне. Незабаром Лотаріо пішов до себе додому, і на душі йому було якось маркітно: Ансельмо то тепер задоволений, але що йому робити, як із цієї халепи вискочити? Думав він про те цілу ніч та й надумав, якого способу ужити, щоб і Ансельма ошукати, і Каміллу нічим не образити.
Другого дня він прийшов обідати до Ансельма, і Камілла вітала й шанувала його вельми приязно, як найкращого мужового приятеля. Як уже пообідали й прибрали зі столу, Ансельмо попрохав Лотарія лишитися з Каміллою, бо йому, мовляв, набігла пильна справа і він мусить одвихнутися з дому на яких півтори години. Камілла попросила його, щоб не йшов, Лотаріо зохотився супроводжувати друга, але Ансельмо не хотів і слухати: сказав Лотарієві, щоб посидів і почекав тут на нього, бо має ще обговорити з ним одну важливу справу, а Каміллі припоручив розважати гостя, поки сам не вернеться,— одне слово, вдав, що вийти з дому примушує його конечна потреба (а може, безкінечна дурість?),— так добре вдав, що ніхто й не подумав би, що то навмисне.
Ансельмо пішов, і Лотаріо з Каміллою лишилися у їдальні самі, бо челядь уся порозходилась обідати. Отак із ласки вірного свого друга опинився Лотаріо як на бойовищі, а ворог же в нього перед очима такий був, що одною красою своєю цілий загін збройних рицарів міг би перемогти й підкорити,— судіть же самі, чи мав чогось боятись Лотаріо. Що ж він зробив? А ось що: зліг на поруччя крісла, підпер голову рукою і, перепросивши господиню за нечемність, сказав, що передрімне трохи, поки Ансельмо вернеться. Камілла запропонувала йому перейти до вітальні — там, мовляв, на канапі зручніше буде відпочивати, ніж у кріслі, можна й заснути. Проте Лотаріо залишився в їдальні, так і сидів, дрімаючи, в кріслі, поки не вернувся Ансельмо. Той як побачив, що жінка в себе в покої, а Лотаріо сонний сидить, подумав, що в його відсутність вони мали досить часу на розмову і навіть на спання, і не міг діждатися, коли вже той Лотаріо прокинеться, щоб вийти з ним на вулицю й розпитати, як там і що. Як.же хотів, так і сталося: Лотаріо встав, і вони зразу ж вийшли вдвох із дому. На Ансельмове питання Лотаріо відповів, що за першим разом йому [213] було наче якось незручно відкривати Каміллі своє бажання, отож він лише вихваляв її вроду та казав їй, ніби по всьому місту тільки й мови, що про красу її та розум,— то, здавалося йому, непоганий початок, щоб підійти їй під ласку, бо вдруге вона вже слухатиме його радніше і прихильніше. Так би то він хитро за діло взявся, як той дух лукавий, що праведну людину хоче спокусити: будучи пекельним демоном, він бере на себе постать ангела з раю, і лише вкінці, як свого допнеться, зриває з себе ту облудну личину, якщо підступ його не викриється з самого початку. Ансельмові дуже те все сподобалось, і він сказав Лотарієві, що тепер день у день даватиме йому змогу бачитись із Каміллою наодинці, для сього не треба навіть із дому йти, він усе якусь приключку знайде, аби од них одлучитись, а вона тих хитрощів і не постереже.