Постеріг Ансельмо те його ніби цурання і почав гірко на товариша свого нарікати: якби, каже, знав, що, женившися, муситиму з тобою розцуратись, то зроду був би не женився; поки я, каже, нежонатий ходив, то жили ми з тобою в злагоді, як одна душа, і люди нас недарма нерозлийвода прозивали,— то ми тепер мали б через надмірну обережність твою з доброго дива одбігти того славного і любого прізвища? Благаю ж (якщо тільки друг може благати друга), благаю, каже: заходь до мене, як перше, будь у господі моїй, як у себе вдома, а щодо малжон-ки моєї Камілли, то вона у всьому ту думку має, яка мені сподобна; знавши про щире товаришування наше, вона й сама дивується непомалу, чого се ти почав нас уникати.
На всі оці й подібні докази та вмовляння Лотаріо відповідав так розсудливо, розважно й розумно, що Ансельмо оцінив належно його Добрі наміри; друзі стали на тому, що Лотаріо приходитиме до новоженців у гості двічі на тиждень і, крім того, на свята. Хоч вони ж [205] і домовились, Лотаріо поклав собі завше так триматися, аби добрій славі Ансельмовій жодного ущербку не сталось,— йому-бо честь друга була дорожча над свою власну. Він гадав (і гадка та була цілком слушна) , що чоловік, якому Бог послав гарну дружину, мусить добре пильнувати, яких приятелів до дому свого запрошує, і за тим глядіти, з якими подругами жінка його водиться, бо чого не зробиш і про що не домовишся на вулиці, в церкві, на гулянні привселюдному чи десь на відпусті (одвідувати такі місця чоловік жінці не закаже), те легко може влаштуватися вдома у подруги чи родички якої любої та вірної. А ще, казав Лотаріо, жонатий повинен мати приятеля, що звертав би його увагу на деякі речі: а то, буває, з великої любові до жінки чоловік сам не каже їй, щоб не досадити, що роби отак, а отак-о не роби, а від того, гляди, й неслава яка стане; як же приятель зведе йому те на очі, то лихові завше можна зарадити. Тільки де ж узяти такого друга, вірного, мудрого і щирого, як Лотаріо каже? Гй-Богу, не знаю. Таким другом був хіба що сам Лотаріо. Він так дбайливо і ретельно пильнував честі свого друга, що всупереч домовленості всіляко намагався обмежити й скоротити свої одвідини, аби ледачі ґаволови та шепотинники-злоріки речей недобрих не кували та не плели, не судили — чого се, мовляв, такий багатий, шляхетний і достойний молодик (а Лотаріо й сам уважав себе за тако-х го), чого се він учащає до тієї красуні Камілли? Щоправда, добрі звичаї і скромність Ансельмової дружини могли хоч якому злому язику гамульця вправити, але Лотаріо не хотів давати зайвих приводів до пліток і в ті дні, коли мав іти до Ансельма в гості, все знаходив якусь нагальну роботу в себе вдома, через що друзям доводилось частенько сперечатись: один усе скаржився, а другий виправдувався. Раз якось гуляли вони вдвох за мурами міськими по полю, і Ансельмо звернувся до Лотарія такими словами:
— Ти можеш подумати, друже мій Лотаріо, ніби я не досить удячен Богові за ті премногі блага, якими він мене з ласки своєї ущедрив, учинивши мене сином таких достойних батьків, обдарувавши гойно природними, мовляв, дарами і добрами земними і давши мені надто тебе за друга, а Каміллу за жону — два скарби, що я їх ціную і не по повній, може, заслузі, лише по моїй спромозі. А проте, володіючи всіма цими благами, що звичайно роблять людей цілком щасливими, я почуваю себе таким злиденним і упослідженим, як, мабуть, ніхто в білому світі, бо вже не день і не два мучить і томить мене таке чудне й несамовите бажання, що я аж собі дивуюся, сам себе картаю й караю, гамую і тлумлю в собі те бажання, що незмога вже мені його в душі таїти, несила й людям виявити; та як уже судилось йому наяв вийти, то нехай я довірю свою таємницю архівам твоєї мовчазності,— сподіваюся, що під твоїм захистом і з твоєю щиродружньою допомогою я звільнюся незабаром од цієї навісної змори, і радості, яку мені принесе твоя турбота, не буде краю, як нема краю розпачі, до якої довело мене моє шаленство.
Ансельмові слова зачудували Лотарія; проти чого се, думав він, такий довгий вступ, така широка передмова? І туди, й сюди розкидав думкою, яке то могло бути бажання, що товариша його так тяжко мордувало, а влучити і близько не влучив; щоб же якось вийти з недомислу, що огорнув його, сказав Ансельмові: [206]
-— Вочевидь кривдиш ти дружбу нашу велику, що отак манівцями та науверти до мене говориш: вияви ж мені прямо твою потаємну думку і будь певен, що я знайду спосіб на твою гризоту, дам раду на твоє лихо. — Правду кажеш,— погодився Ансельмо.— Тож упевняючись на дружбу твою щиру, все тобі, Лотаріо, одкрию. Непутить мене, щоб ти знав, ось яка думка: чи справді дружина моя Камілла така честива й доброчинна, якою вона мені здається? А досвідчитись цього я можу лише взявши її чесноту на спиток, як ото золото вогнем на пробу беруть, бо я собі вважаю, друже мій єдиний, що цнота жіноча тоді тільки по-справжньому виявляється, як хто її на гріх підкушує, і та тільки жінка дійсно цнотлива, котра не дасться перелестити ані обіцянками, ані дарунками, ані слізьми, ані безнастанними зальотами настирних за-коханців. Велике діло, що жінка добра,— бо ніхто на лихе її не підбиває! Велике диво, що вона скромна й сором'язлива,— бо попуску їй нема, бо знає, що муж її скарає, як тільки на перелюбках ізловить! Тієї жінки, що чесна, бо боїться, або до гріха нагоди не має, ніколи я не шануватиму так, як ту, що за нею інші впадали, домагались її кохання, а вона з тої спокуси переможницею вийшла. З сієї ж то причини і ще багатьох інших, що я міг би тобі навести для підкріплення й підтвердження моєї думки, бажаю я, щоб дружина моя, Камілла, перейшла через усі ці труднощі, щоб чеснота її зазнала випробування в горнилі полум'яної пристрасті, і то з боку мужчини, гідного знести до неї мислі. Якщо вона вийде з цієї баталії переможницею (я гадаю, що так воно і буде), то я назву себе найщасливішою людиною в світі, скажу, що більше нема чого мені бажати, що доля послала мені за дружину ту, про яку мудрець глаголе: "Хто знайде жінку честиву?" Як же діло складеться не так, як я сподіваюсь, то свідомість того, що я вивірив правду, усолодить мені гіркоту сього аж надто дорогого досліду. Що ти мені не кажи, що не говори,— ніяка сила не одверне мене од цього задуму, я конче мушу його здійснити; отож, друже мій Лотаріо, жадаю я, аби саме ти стався знаряддям для переведення моєї думки в життя, і я створю для тебе всі умови, дам усе потрібне для того, щоб спробувати спокусити жінку скромну і чесну, доброзвичайну і безкорисливу. Коли я обирав тебе за виконавця сього небезпечного замаху, то керувався ще й тим міркуванням, що в разі твоєї перемоги над Каміллою, ти не доведеш тої перемоги до щирця, бо ми можемо вважати за доконане те, що легко могло б доконатись, отож ти образиш честь мою лише думкою і ця моя зневага буде похована в криївці твоєї мовчанки, що ж до мене самого, то я схороню таємницю до самої смерті. Поки не досвідчусь правди, то й життя мені не життя... Отож ставай не гаючись до сього любовного герцю, і то не мляво та оспало, а з усім палом і з усією пристрастю, якої вимагає моє рвійне бажання, з усією певністю й довірою, запорукою якої є наша дружба.