Усе це вродлива дівчина виговорила одним духом, такими доладними словами й таким милозвучним голосом, що розум її викликав не менший подив, аніж її краса. Вони знов почали пропонувати їй свої послуги, прохаючи виконати те, що обіцяла, і вона вже більше не одмагалась. Взула звичайненько черевики, уклала волосся, сіла на камені і, перемігши сльози, що наринули їй на очі, рівним і виразним голосом почала оповідати історію свого життя трьом слухачам, котрі стояли перед нею. Розповідь її була ось яка:
— У нашій Андалузії є містечко, від якого походить прізвище одного дука — з тих можновладців, що іменуються грандами Гишпанії. Має той дук двох синів: старший успадковує від нього титул і маєтності, а також, здається, всі його чесноти, а молодший — не знаю, який сладок [172] у молодшого, от хіба що зрадливість Бельїда та віроломство Га-нелона. Мій панотець і моя паніматка — дукові підданці; люди вони не родовиті, зате дуже заможні, і якби походження їхнє було не нижче за достатки, то їм і бажати не було б чого, а мені зроду б не загрожувало те лихо, що оце на мене впало,— може, вся моя біда з того і взялася, що батьки мої не мали щастя вродитися вельможними. Щоправда, не такого вже вони й низького коліна, щоб мали того соромитись, але й не такого високого, щоб мене не мучила думка, що мій незначний рід і є причиною мого нещастя. Одне слово, вони в мене прості селяни, чистокровні, мовляв, християни, а не якісь там мавританські чи ще які підтумки, ще й до того тяжко багаті, у таких розкошах, що куди там іншому полупанку або й панові. Та над усе маєтство і шляхетство пишались вони мною, своєю дочкою-одиничкою: не мали, бачите, більше дітей, то кохали й голубили мене хто знає як; такої пещеної дитини ніде, мабуть, і в світі не було. Мали вони в мені на старість потіху і підпору, то не давали й пилинці на мене впасти, неба мені готові були прихилити, всяку мою добру волю вволити. Я ж не тільки над душами їхніми панувала, а й усім господарством заряджала: сама єднала й відпускала челядь, вела рахунки, скільки чого посіяно, скільки вродило, давала лад худобі, великій і дрібній, пильнувала олійниць і виноток. Одне слово, під моїм оком було все, що мав такий багатий господар, як мій панотець, над усім була я правителька і властителька, і так щиро до того діла бралась, так хазяйновитістю своєю отця-неньку радувала, що й сказати не можна. Дам, було, загад наглядачам, старшим чабанам і наймитам, а тоді заходжуюсь коло рукоділля дівочого, що воно, мовляв, і пристойно, і пожиточно: шиття яке візьму, чи щось гаптую, чи за прядку сяду. Іноді, щоб розважити трохи душу, я кидала ті заняття і читала якусь побожну книжку або вигравала собі на гарфі, бо знала з досвіду, що музика заспокоює неспокійні думки, злагіднює душевну журботу. Отак жила я в домі своїх отця-неньки,— про се життя я не для того так докладно розповідаю, щоб ним хвалитись або чванитись моїми достатками, лише для того, щоб показати, як без вини моєї з тих гараздів попала я в таку от гірку біду. Річ у тому, що, живучи серед такого клопоту господарського, тихо й відлюдно, наче в монастирі якому, я вважала, що ніхто мене ніколи, опріч двірської челяді, й не бачив; як ходила я коли до церкви на службу Божу, то рано-ранесенько, а при мені тут же й паніматка, і служебниці наші, вид мені серпанком запнутий, а очі в землю втуплені: куди ступлю, ото тільки й бачу. Незважаючи на все те, мене таки вгледіли очі любові чи, радше сказати, ледарства, бо вони і в рисі не такі зіркі та бачучі. На мене почав задивлятись дон Фернандо — так звали молодшого сина дукового, що я вам про нього говорила.
Як тільки оповідачка назвала це ім'я, Карденіо враз аж на лиці змінився, аж у піт його вдарило; парох із цилюрником як глянули, то подумали, що то на нього вже напад скаженості находить (чули-бо про його хворобу), але юнак потом обливався та пильно дивився на дівчину, здогадуючись, хто се така; вона ж на те не звертала ніякої уваги і провадила далі свою повість:
— Скоро накинув на мене оком, зразу великою загорівся до мене [173] жагою, як сам мені потім сказав і як несхибно знати було з його наступної поведінки. Щоб не розводитись занадто широко про те моє нещастя, я не буду говорити, на які хитрощі і на які способи брався дон Фернандо, щоб освідчити мені свої почуття: він підплатив усю мою челядь домашню, до батька-матері лестками підсипався, гостинцями піддобрявся, щодень, було, на нашій вулиці ігрища й сміхи, а вночі серенади нікому не давали спати; до рук мені невідомо яким чином потрапляла безліч листів і цидулок любовних, а в них що не літера, то присяга чи обітниця... Та все те не зворушувало мене, а радше каменило мені серце, наче він був моїм найлютішим ворогом, а всі його залицяння змагали ніби до протилежної мети. Не те що мені ті зальоти були осоружні, не те, що його женихання здавалось настирливим,— ні, я відчувала навіть якесь недовідоме задоволення на думку про те, що мене любить і шанує такий вельможний пан, як дон Фернандо, і компліменти, які він сипав у листах не були мені неприємні: адже кожна, хоч би й найбридша, жінка певне радіє, коли її називають вродливою. Та проти того встала сором'язливість моя дівоча, не могла я не зважати й на безнастанні перестороги батьків моїх, од яких не приховалось дон Фернандове залицяння, бо він і не думав його ні від кого приховувати. Отець-мати казали мені, що моя цнота і доброзвичайність — то їхня честь і слава, зводили мені на очі, що я такому панові не рівня і хоч би як він голубив мене словами, то має на думці не моє добро, а власну втіху. А ще говорили, що як хочу я тим його непризвоїтим зазіханням відкоша дати, то вони хоч і зараз ладні мене одружити з ким би я сама бажала, бо з моїм багатством і доброю славою взяв би мене залюбки щонайкращий отецький син із нашого села чи й з усієї околиці. Та їхнє певне приречення і ті правдиві міркування ще більшої додавали мені твердості: не зронила я ніколи жодного слівця, котре могло б подати дону Фернандові хоч найменшу надію, що я ладна йому на підмову датись. Так стриманість моя здавалась йому, певне, гордуванням і ще дужче розпалювала спорзну його хіть — інакше не назвеш того почуття, що він мав до мене, бо якби то було щире кохання, то ви б про нього нічого й не почули, не довелось би мені його й розказувати. Дон Фернандо дізнався врешті, що батьки мої надумали одружити мене, аби дати відсіч його замахам, аби мала я ще певнішу й міцнішу оборону. Ті відомості (чи, може, самі здогади) порушили його до ось якого вчинку. Одної ночі, коли всі двері в господі нашій були вже позамикані, щоб часом із недбальства честі моїй не сталось якої порухи, і я знаходилась у повній, здавалося, безпеці у себе в опочивальні, серед тиші й самоти (зі мною була лише моя служниця),— перед моїми очима вродився раптом він. Як побачила я його, так і світ мені померк, і мову ніби одняло, що й крикнути навіть не могла, та й не дав би він, певне, крикнути, бо кинувся одразу до мене, схопив у свої обійми (а я ж, кажу, з тої урази і на опір не спромоглась) і почав говорити,— я й досі не збагну, як брехня може бути також вмілою, як вона ладно слово до слова ниже, що вони всі за правдиві здаються. Зрадливець прихитрився сльозами надати щирості своїм словам, а зітханнями — своїм намірам, і я, безталанна, сама-одна в себе в кімнаті, бездосвідна [174] в таких справах, не зчулася, як почала тій облуді віру давати, хоч і не настільки, щоб ті сльози й зітхання пробудили в мені якісь поступливі жалощі. Як я оговталась од першого ляку і змоглася трохи на силі, то сказала йому з рішучістю, якої я сама від себе не сподівалась: "Пане, якби я була не в твоїх обіймах, а в пазурах хижого лева і могла визволитись із них тільки сказавши або зробивши щось таке, що суперечить моїй честивості, то сказати чи зробити ту річ було б так само неможливо, як повернути назад минуле. Ти охопив моє тіло своїми руками, та я оперезала собі душу моєю доброю волею, а вона зовсім не туди зміряє, куди твоя, і ти сам переконаєшся в цьому, коли спробуєш силоміць її вволити. Я твоя підданка, але не рабиня: благородство крові твоєї не має і не повинне мати такої влади, аби мій низький, мовляли, рід неславити і зневажати. Хоч я і посполита, і селянка, а поважаю себе не менше, ніж ти своє шляхетство і магнатство. Сила твоя нічого зо мною не вдіє, про твоє багатство мені байдуже, словами ти мене не одуриш, сльозами й зітханнями не розчулиш. Якби щось із тих речей, що я оце сказала, вбачила я в чоловікові, котрого отець-мати дали б мені за мужа, я скорилась би їхній волі, не стративши слухняності, і за велінням честі (не серця, ні) самохіть віддала б тобі те, чого ти, пане, домагаєшся нині силою: кажу се для того, щоб ти й не думав, аби хтось інший, окрім законного малжонка, міг од мене чогось добитись".— "Якщо тільки за цим стало діло, прекрасна До-ротеє (бо так звати мене, нещасну),— промовив той зводитель,— то ось тобі рука, що я твій муж; свідками ж моїми хай буде всевидющеє небо і сей твій Образ Пресвятої Мадонни".