Твій до гробу Рицар Сумного Образу".
— Присягаю на душу панотця мого,— сказав Санчо, вислухавши листа,— що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис — Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть-чисто все на світі знаєте!
— Що ж,— мовив Дон Кіхот,— у мене така професія, що мушу все знати.
— А тепер,— нагадав Санчо,— напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука.
— Гаразд, — погодився Дон Кіхот.
І, написавши цидульку, прочитав од слова до слова:
"Сим скриптом своїм власноручним доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові Пансі, трьох ослят із тих п'яти, що лищив-єм на господарстві під опікою їмості. Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує.
Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжучого".
— Оце по-моєму! — гукнув Санчо.— А тепер, пане, ще й підмахніть.
— Повного підпису не треба,— сказав Дон Кіхот,— досить буде одного розчерку, якби навіть се був квит не на трьох ослят, а на цілих три сотні.
— Здаюся, пане, на ваше слово,— сказав Санчо,— а тепер подо-звольте мені осідлати Росинанта — засягнувши панського благословення, поїду вже, не буду дивитись на шаленства, що ваша милость витворятиме, я їх і так уже донесхочу набачився, а їй усе, як слід, розкажу і розмажу.
— Стривай, Санчо, ти повинен — так я хочу, і так воно годиться — повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витворок, що я витворю гольцем: се забере нам не більше як півгодини. А тоді вже, як ти їх на власні очі побачиш, можеш із чистим сумлінням присягнути, що отаке й таке бачив, додавай уже від себе що-хотя. Та запевняю тебе, скільки ти там не нарозкажеш, я тут іще більше нави-творяю.
— Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вашу милость гольцем, то мені зразу стане сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що и досі в голові гуде, то де мені на новий плач тієї сиди набратись... Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мені воно, сказано, без інтересу, а хочеться [153] боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб'ю з неї, чого треба, кулаками й носаками — душу з її витрясу! Чи то виданська річ, щоб отакий славетний мандрований лицарюга, як ваша милость, та мав ні сіло ні впало рішатись ума через якусь там... Краще нехай вона мене до того не доводить, а то, їй же Богу святому, геть-чисто все про неї скажу, не подивлюсь. Такий і Санчо, щоб ізмовчати! Еге, не знає вона ще Санча, якби знала, то б шанувалась!
— Слово гонору, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— ти майже такий самий шалений, як і я.
— Я не такий шалений,— заперечив Санчо,— тільки, вибачайте, палений. Та годі вже про се, скажіть мені краще, пане, чим ви тут живитись будете, поки я не вернуся? Невже вступите в сліди тому Кар-денію і виходитимете на дорогу пастухів рабувати?
— За цим не журися,— відповів Дон Кіхот,— якби в мене й були тут харчі, я все одно заживлявся б самими лопуцьками та овочами, що їх постачить мені ся лука й сі дерева, бо в мою покуту входить і постування, і ще всякі недогоди.
— А знаєте, ваша милость, чого я боюся? — сказав Санчо.— Що як я, буває, вертаючись, не знайду вас, не втраплю до цього застума.
— А ти запам'ятай добре околишні прикмети,— відповів Дон Кіхот.— Щодо мене, то я постараюся нікуди звідси не одвихатись, хі-бо що вилізу на найвищий вершок тебе виглядати, як поворітьма будеш їхати. А найкраще ось що зроби: стинай віття тернове (тут скрізь того терну до гибелі росте) та й кидай по дорозі на признаку, поки з нетрів не виберешся, а назад їхатимеш, то знайдеш уже до мене дорогу по тому віттю, як Тезей по нитці в крітському лабіринті.
— Так я й зроблю,— сказав Санчо Панса.
І, наламавши віття тернового, попросив благословенства од пана та й попрощався з ним: не обійшлося ж тут без сліз обопільних. Тоді Санчо сів на Росинанта, за яким Дон Кіхот велів йому глядіти, як за самим собою, і попрямував по рівнині, час від часу розкидаючи за па-новою радою віття на признаку. Дон Кіхот упрохував його подивитись бодай на дві шалені витворки, та він спершу не хотів; проте не проїхав і ста кроків, як завернувся і сказав:
— А воно, мабуть, правду ви, пане, кажете: щоб не кривити мені душею, оповідаючи про ваші божевільні штучки, треба хоч на одну подивитись. Хоча, як на мене, і те вже дурниця немала, що ви тут лишаєтесь.
— А що, не я казав? — зрадів Дон Кіхот.— Стривай, Санчо, я в три мига що-небудь таке витворю.
Тут наш гідальго стягнув мерщій із себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п'яти,, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу — тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з'їхав. Отут же ми з ним і розстанемось на малу часину, поки назад не поверне. [154]
РОЗДІЛ XXVI,
де оповідається про дальші витворки закоханого Дон Кіхота в горах Моренських
Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що: наскакавшись і наперекидав-шись досхочу, голий од пояса до п'ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити: чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією?
— Усі вважають,— казав він собі в думці — що з Роланда був славний і хоробрий рицар, та воно й не дивина. Адже він був заворожений, і ніхто не міг його вбити, хіба що загнавши в п'яту циганську голку, а боти він носив на сімох залізних підметках: щоправда, ті хитрощі його не порятували, коли Бернардо дель Карпіо піймав його в Ронсевалі й задушив у своїх обіймах. Та буде вже про його одвагу, згадаймо краще, як і чого він став несамовитий. Безперечно, він знавіснів тоді, як знайшов сліди коло джерела і як пастух сказав йому, що Анджеліка двічі або й тричі спала в пообідню годину з кучерявим маврюком Медором, Аграмантовим джурою. А він і повірив усьому, гадав, що кохана окрила його такою неславою й ганьбою,— певно, що було чого божеволіти! А як же мені в його сліди ступити, коли не маю такої причини? Адже я ладен забожитися, що моя Дульсінея Тобоська жодного мавра зроду і в вічі не бачила, не знає, які вони й на масть, що вона й досі така невинна, якою її мати вродила. І то була б уже їй од мене зневага, якби, подумавши на неї щось негарне, я почав шаліти взором несамовитого Роланда... Знов же Амадіс Гальський, як мені відомо, з розуму не спадав і жодних химород не строїв, а залучив собі превеликої слави як найпалкіший закоханець, бо коли сеньйора Оріана, як повідає історія, згордувала ним і веліла на очі їй не навертатись, поки сама не скаже, то він подався разом із пустельником одним на Бідну Скелю, де розливався буйними сльозами і ревне молився Богові, аж поки в хвилю найглибшої його розпуки і відчаю небо не змилосердилось над ним. То з якої ж речі я маю роздягатись отут догола, нівечити дерева, що ніякого мені зла не заподіяли, каламутити прозорі струмочки, що, може, напоять мене в пригоді чистою своєю водою? Хай же вічно буде славна пам'ять про Амадіса, хай наслідує його по спромозі своїй Дон Кіхот з Ламанчі, про якого, може, скажуть колись так, як говорили про когось іншого: "Великих діл він не звершив, але до них жагуче рвався". І хоча Дульсінея Тобоська не згордувала мною і не знехтувала, то байдуже: досить, що я з нею в розлуці. Нумо ж братися до діла! Встаньте в моїй пам'яті, славні чини Амадісові, і нагадайте, що маю почати, щоб гідно вас наслідувати! А втім, я згадав уже, що він передовсім молився Богу та приручав себе його опіці,— так же зроблю і я.