Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Страница 54 из 141

Мигель де Сервантес

Дон Кіхот, бачите, одразу сказав був пастухові про ту прояву, яка їм перед очима майнула; тепер же, вислухавши уважно його розповідь, він іще дужче загорівся дізнатися, хто такий той нещасний шаленець, і твердо поклав здійснити свій недавній намір — шукати його по всіх горах, заглядаючи в кожну ущелину і в кожну печеру. Та доля так ту справу повернула, що він зроду не ждав і не сподівався: у ту ж саму хвилю з яруги, що виходила на те місце, де вони стояли, вирнув юнак, якого вони збирались шукати. Він ішов, мурмотячи собі щось під носом, що і зблизька не розбереш, не то здалеку. Одяг на ньому був такий, як ми вже сказали, тільки як надійшов він ближче, Дон Кіхот помітив, що його роздертий шкіряний колет пропахчений амброю, не низького ж, певно, стану мав бути молодик, що таке вбрання носив.

Підійшовши ближче, молодик привітав їх дуже чемно, хоч і безвиразним та хрипким голосом. Дон Кіхот віддав йому чолом з не меншою ввічливістю, а тоді встав із Росинанта і обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немовби знав уже хтозна відколи. Молодик, якого ми могли б назвати Ланцем Жалюгідного Образу (подібно як Дон Кіхот прозивався Рицарем Сумного Образу), тим обіймам не противився; за хвилю він одсторонив нашого гідальга трохи від себе і, поклавши йому руки на плечі, вп'явся в нього очима, немов пригадуючи, по знаку він йому чи ні. Вид, постать і збруя Дон Кіхотова здивували його, мабуть, не менше, ніж нашого рицаря вигляд незнайомця. Після тих обіймів першим заговорив ланець, а що він сказав — читайте далі.

РОЗДІЛ XXIV,

де продовжується розповідь про пригоду в горах Моренських

Повідає історія, що Дон Кіхот з превеликою увагою слухав обдертого Рицаря Гір, а той говорив такими словами:

— Будьте певні, пане, хто б ви не були (бо я вас не знаю), що я вам вельми вдячний за ввічливе і приязне вітання, яким ви мене вшанували. Хотів би я мати можливість не тільки доброю волею, а чимось більшим одслужити вам за щире й зичливе ваше до мене ставлення, та боюся, що моя лиха доля не дозволить мені відплатити на чиєсь благодій-ство чим-небудь іншим, як тільки добрими намірами. [138]

— Мої ж наміри,— упав йому в річ Дон Кіхот,— в тому саме й полягають, щоб вам служити; я навіть постановив собі лишитися в цих горах доти, доки не розшукаю вас і не дізнаюсь із ваших уст, чи є ліки на болещі, які, судячи з незвичайного трибу життя вашого, терзають вам душу; якщо такі ліки існують і їх можна знайти, я шукатиму їх скільки сили й снаги моєї. Коли ж недоля ваша така, що виключає можливість будь-якої втіхи, я ладен плакати й тужити над нею посполу з вами, бо знайти людину, що спочуває твоїм стражданням, то вже схоже на якусь, бодай слабеньку, потіху. Якщо мої добрі наміри заслуговують на вдячність і взаємність, благаю вас, пане, ім'ям поштивості, що притаманна вам найвищою мірою, і заклинаю тим найдорожчим, що ви любили чи любите в цьому житті — скажіть мені, хто ви єсте і з якої причини забились у ці несходимі нетрі, де животієте подібно до дикого звіра в таких чужих і незвичних для вас обставинах, як то пізнати з виду вашого й одіння? Клянуся,— тут Дон Кіхот підняв голос,— клянусь рицарським орденом, до якого я, хоч, може, грішний і недостойний, належу, і званням мандрованого рицаря, що як ви мені, пане, зробите цю ласку, буду служити вам щиро й віддано, як велить мій стан і мій сан: або знайду раду на ваше горе, якщо це взагалі можливо, або спільно з вами, як обіцяв, проливатиму сльози над вашим нещастям!

Рицар Лісу, слухаючи таку мову Рицаря Сумного Образу, водно дивився на нього і придивлявся, оглядаючи з голови до стіп; надивившися ж досхочу, сказав йому:

— Коли є у вас що їсти, то дайте мані ради Бога святого! Як наси-щуся, то залюбки вволю вашу волю — се буде лише віддяка за таку до мене ласкаву прихильність.

Тут Санчо видобув дещо з торби своєї, а пастух із бесагів, щоб ланець міг свою млілу душу заживити, і він жадібно накинувся на ту їжу, запихався не жувавши, не ковтав, а глетом глитав. Поки ж їв, то й сам словом не обізвався, і глядачі всі мовчки мовчали. А як попоїв, поманив рукою, щоб за ним ішли, та й повів їх на зелену галявинку, що трохи одаль попід скелею тулилась, простягнувся на моріжку, і всі посідали коло нього, не мовлячи ні слова. Нарешті, вмостившись якомога зручніше, обшарпанець почав:

— Якщо ви, панове, бажаєте, щоб я розповів короткими словами про безмірне моє нещастя, то мусите перше приректи мені, що ніхто з вас ні питаннями, ні якими заувагами не буде переривати нитки моєї смутної повісті, бо як хто раз переб'є, на тому вона й урветься.

Ці слова обшарпанця нагадали Дон Кіхотові історію, яку оповідав йому джура, коли, загубивши лік козам, перевезеним через річку, він так і не доказав її до кінця. Тим часом обшарпанець правив далі:

— Я тим роблю цю засторогу, що хочу якнайшвидше одбути розповідь про мою недолю, бо коли я її згадаю, то завше роз'ятрюю серце. Що менше ви мене питатимете, то скорше скінчу я своє оповідання; не бійтеся, я не омину жодної важливої подробиці, щоб до краю задовольнити вашу цікавість.

Дон Кіхот пообіцяв від імені всіх слухачів не перебивати, і, діставши таке запевнення, обшарпанець почав оповіщати такими словами: [139]

— Звати мене Карденіо, родом я з найкращого міста в Андалузії, походжу з шляхетної і багатої родини, але моя недоля така велика, що як би не плакались на неї отець-мати, як би не побивались кревні, ніякі достатки тут не поможуть: як судилось кому нещастя з неба, то ні на що не здадуться всі дари фортуни. На тій же рідній землі пишав мій небесний рай, що любов прикрасила його невимовною красою: хороша і вродлива була Люсінда, панянка, рівна мені шляхетністю і маєтками, тільки багатша на щастя і бідніша на вірність, якої заслуговували мої чесні наміри. Ту Люсінду я любив, кохав і божествив з найніжніших літ моїх іще дитинних, і вона до мене горнулась щирою душею дівочою. Батьки наші знали про ті любощі і не дуже ними журились, бо розуміли, що все те до чесної мети змагає, а що ми родом і багатством були собі до пари, то наше майбутнє одруження вважалось за річ майже певну. Росли ми отак із нею, росло й наше кохання обопільне; тут панотець Люсіндин вирішив, що пристойніше буде заборонити мені вступ до їхньої господи — в цьому він ніби наслідував приклад батьків Тісби, не раз та й не два оспіваної поетами. Ця заборона лише додала вогню до вогню і жаги до жаги; хоч уста наші змусили до мовчання, так зате говорили наші пера, а вони ще вільніше й повніше спроможні виявити почуття, які таяться в закоханому серці, бо присутність коханої особи часом збентежує найрішучішу одвагу і сковує найсміливіші уста. Боже, скільки листів написав я до неї! Скільки зворушливих і невинних послань дістав на відповідь! Скільки склав пісень, скільки скомпонував любовних віршів, в яких серце виливало свої почуття, виявляло свої заповітні бажання, тішилось любими споминами і ясувало свою волю! Мліючи і знемагаючи душею від жадання зустрічі з коханою, я вирішив якнайшвидше здійснити і справдити замір, що увінчав би достойною нагородою палкі мої прагнення, себто попросити правним чином у батька Люсіндиного її руки; так же я і зробив. Він одказав мені, що дякує за явлену йому честь і зі свого боку готовий ушанувати мене тим дорогоцінним дарунком, та як мій панотець іще живий, то саме йому належить провадити законні речі, бо коли б така спілка була йому не до мислі і не до вподоби, то про хапаний шлюб із Люсіндою не може бути й мови. Я подякував старому на добрім слові, бо в душі признав йому рацію і був певен, що панотець мій на все погодиться, як тільки я в нього попрошу. Не гаючись поспішив я додому, щоб одкрити панотцеві моє бажання; ввійшовши до нього в покій, я побачив, що він тримає в руці розпечатаного листа. Не встиг я і слова промовити, як він простягнув мені того листа і сказав: "З сього писання ти побачиш, Карденіо, якою ласкою хоче обдарувати тебе дук Рікардо". А сей дук Рікардо, як вам, па-нове-добродійство, напевне відомо,— гранд гишпанський, що тримає двір у найпишнішій місцевості Андалузії. Взяв я того листа, прочитав, і таким він видався мені принадним, що я перший не похвалив би панотця, якби він завагався вволити дукове прохання. Дук писав панотцеві, щоб він не гаючись прислав мене до дуківського двору, де я мав стати не слугою, а товаришем його старшого сина, і обіцяв подбати про те, щоб я досягнув становища, яке відповідало б його високій про мене думці. Прочитав я того листа, а прочитавши, так і завмер, особливо як панотець сказав мені: "Ну, Карденіо, через два дні поїдеш до дука, така [140] його добра воля: дякуй Богові, що одкрив перед тобою шлях, на якому ти можеш дійти почестей, що ти, на мою думку, цілком заслуговуєш". І ще до цього додав дещо — звичайно, отецькі поради. Напередодні мого від'їзду я побачився ввечері з Люсіндою, розповів їй про все, що сталось, а потім поговорив і з батьком її, благаючи не видавати Люсінди заміж, поки я не з'їжджу й не дізнаюсь, що той дук гадає зі мною зробити. Він дав мені таку обітницю, а вона підтвердила її незчисленними клятвами і незліченними милостями. Вкінці я прибув до двору дука Рі-карда; мене там привітали й прийняли так приязно, що вже з першої хвилі деяких старих двораків аж заздрощі на мене взяли: вони боялись, бачите, що велика ласка, яку дарував мені дук, вийде їм на шкоду. Та хто мені там найбільше зрадів — се молодший син дуків на ймення Фернандо, юнак веселий, чемний, щирий і сердечний; незабаром він так зо мною заприязнився, що всі про те почали говорить. Старший теж мене любив і був до мене дуже прихильний, але то була далеко не та любов і прихильність, яку плекав до мене дон Фернандо. Як водиться, між друзями таємниць не буває: коли наше товаришування переросло в дружбу, дон Фернандо почав сповіряти мені всі свої думки, признався зосібна про кохання, яке непомалу бентежило його душу. Він полюбив селянку, доньку багатих підданців його батька, і була вона така вродлива і скромна, така розумна й честива, що всі ті, які її знали, не могли визначити, котра з цих прикмет у неї найвища і найцінніша. Ці надзвичайні чесноти хорошої сільської дівчини таку жагу в серці дона Фернан-да запалили, що він вирішив, аби свого добитися і її до себе прихилити, дати їй слово, що ожениться з нею, бо інакше ніяким світом свого не доп'яв би. Я почав з обов'язку дружби відмовляти й відраджувати його від того вчинку, наводячи різні переконливі докази й яскраві приклади, але все було даремне. Тоді я поклав розповісти про все його батькові, дукові Рікарду, але дон Фернандо, зроду розумний і проникливий, зразу про той мій таємний намір догадався і потерпав уже, що я, будучи вірним слугою, доконче виявлю дукові, панові моєму, сю справу, яка може честь йому ущербити. Щоб же мене охитрувати й збити з плигу, він сказав мені якось, що найкращий засіб викинути з серця ту вродницю, яка його причарувала, це виїхати з дому на кілька місяців, отож, мовляв, і надумав він разом зі мною до мого батька з'їздити, а дукові скаже, що хоче собі на ярмарку добрих коней сторгувати, бо таких коней, як у нашому місті, певно, ніде більше в світі не знайдеш. Як почув я від нього таку мову, то гаряче схвалив його задум, хоч він, може, був не з найкращих, і знов-бо в серці моїм кохання обізвалось, і я щиро зрадів такій щасливій нагоді побачитися з моєю любою Люсіндою. Опанований цією думкою і цим бажанням, я пристав на його пропозицію і підживив його намір, говорячи, щоб він не гаючись довів, що намислив, до скутку, бо розлука й справді своє діло зробить, хоч як його думки та гадки розбиратимуть. Згодом я дізнався, що коли дон Фернандо завів зі мною цю розмову, він уже розчесав тій дівчині косу, пообіцявши взяти її за дружину, і тепер чекав догідної хвилі відкрити ті любощі без небезпеки для себе, а поки що боявся отецького гніву. Тим часом любов юнаків — то здебільшого, власне, не любов, лише хіть, остаточною метою якої є задовіл; як тільки вона тої мети досягне, зразу нанівець сходить, і [141] те, що здавалось любов'ю, мусить назад повернутись, не маючи змоги перейти межі, покладеної самою природою; для правдивої ж любові такої межі не існує. Одне слово, як запобіг дон Фернандо в тої дівчини ласки, зразу кохання його вщухло й жага погасла. Спочатку він тільки вдавав, що хоче їхати, щоб свій пал остудити, а тепер і справді рвався в дорогу, щоб одкаснутись од зведеної. Дук на те призволив і доручив мені супроводити його. Ми прибули до мого рідного міста, де панотець мій прийняв дона Фернанда з належитими почестями. Я зразу ж побіг до своєї Люсінди, і кохання моє спалахнуло з новою силою (правду кажучи, воно ніколи не пригасало ні на мить), про що я собі на лихо розповів дону Фернанду,— адже я гадав, що як ми з ним такі вірні й щирі друзі, то я не повинен таїтися перед ним ні в чому. Я так вихваляв йому вроду, грацію й розум Люсінди, що ті мої похвали пробудили в нім бажання побачити на власні очі панянку, оздоблену такими відмінними прикметами. І ось одного вечора, собі на безголов'я, я вчинив його волю й показав її при свічці в вікні, через яке ми з нею за звичай перемовлялись. Як глянув він на неї (вона була в нічному халаті), то всі вродливиці, яких він бачив досі, вмить запали в непам'ять. Як стояв, так і прикипів на місці, занімів, умлів — одне слово, загорівся любов'ю, а якою, почуєте далі в повісті про мою недолю. Ще більша охопила його жага (він потаїв ту жагу од мене, хіба як на самоті лишався, то небові про неї говорив), коли йому на очі потрапила випадком одна цидулка, де Лю-сінда вмовляла мене, щоб я притьмом просив у батька її руки. Те все було написано так розумно, так призвоїто, так ніжно, що дон Фернандо, прочитавши записку, сказав мені, що в самій Люсінді поєднуються всі принади краси й ума, які в інших жінок на світі зустрічаються лише частинно. Признаюсь вам тепер, що хоч я вважав ту славу й хвалу за цілком слушну, мені прикро було чути її з уст дона Фернанда, і я почав непомалу побоюватись його і остерігатись, бо він щохвилі ладен був завести зі мною мову про Люсінду, часом до речі, а часом просто так, з доброго дива. Уже в мені й ревнощі стали потроху ворушитись — не те, щоб я обавлявся якої несподіваної зради від моєї вірної і щирої Люсінди, а чула, мабуть, душа, що готувала їй лиха доля... Дон Фернандо щоразу охотився читати листи, що я писав до Люсінди, і ті, що я від неї одержував. Раз якось Люсінда попрохала в мене на прочитання один рицарський роман, який вона дуже полюбляла, а саме "Амадіса Галь-ського"...