Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Страница 44 из 141

Мигель де Сервантес

Як побачив їх Дон Кіхот, то так і занімів з дива, так і зов'янув увесь. Подививсь на пана Санчо — бачить, той аж голову на груди похилив, мовби ніяково йому стало. Глянув на джуру Дон Кіхот, а той аж дметься, щоб сміхом не вибухнути, так йому, бач, регітно; попри всю свою меланхолію мусив рицар на той вид сам перший засміятись. [114]

Як побачив те Санчо, то годі вже стримуватись — розреготався на всі заставки, аж за живіт хапався, щоб кишок не порвати. Чотири рази вщухав той регіт і все знову й знову вибухав з тою ж силою, що й перше; Дон Кіхот почав уже чортихатися, а згодом і геть-то розсердився, як почув, що джура його кривить:

— "Чиню тобі відомо, друже Санчо, що волею небес уродився я в сей залізний вік, аби золотий воскресити... Я той, кому судились страшенні небезпеки, величні діяння, голосні подвиги..."

І так переказав він мало не всю промову, що виголосив був Дон Кіхот, почувши той жахливий грюкіт.

Взяла Дон Кіхота велика й гірка досада, що Санчо отак над ним глумиться; махнув він списом раз і вдруге і так потягнув свого джуру, що якби попав був не по спині, а по голові, то вже не довелось би йому за службу плату платити, хіба спадкоємцям його. А Санчо, діставши взамін за свої жарти щось цілком серйозне, злякався вже, щоб не сталось гіршого, і заговорив до пана покірливо та помир-ливо:

— Спокійтеся, ваше добродійство: їй же Богу, я жартую.

— Ти жартуєш, а я ні,— сказав Дон Кіхот.— А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ви думаєте, може, що якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу і одваги ринутись до бою і переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов'язаний знати всі на світі звуки і розрізняти, котрі од валюші, а котрі ще од чого? Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи ле полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся скільки хочеш!

— Не буду більше, паночку,— запевнив його Санчо,— признаюсь, що я розжартувався через лад. Але тепер, коли все скінчилось гаразд (дай Боже так і в усіх пригодах), скажіть мені, ваша милость, хіба ж то не смішно було, що отаке чорть-і-що нас налякало,— мене принаймні, бо ви, пане, я вже бачу, не знаєте й не відаєте, що таке страх чи переляк.

— Не заперечую, що се справді сміху гідна річ,— погодився Дон Кіхот,— та не варто її розголошувати, бо, знаєш, не всі люди розумні і не кожен потрапить таку подію належною мірою змірити.

— От же й допіру так вийшло,— сказав Санчо,— що ви мірили списом мені в голову, а потрапили в спину, дякуючи Богові святому та моїй моторності, що встиг ухилитись. Ну, то нічого: присохне, як на собаці. Недарма ж, мабуть, і примовку таку проложено — кого люблю, того й луплю. Вельможний пан як і налає коли служебника, то тут же йому й штани подарує абощо. А як попоб'є, то вже не знаю, що дає: коли він мандрований лицар, то, певне, острів або так якесь царство на сусі.

— А знаєш, Санчо, як послужить нам фортуна,— сказав Дон Кіхот,— то все буде так, як ти мовив. Забудь же те, що сталось — ти, яко чоловік розумний, повинен знати, що не в нашій волі буває стримати перший порив. Та й сам надалі будь обачен і не дуже розпускай язика, як зо мною говориш, бо скільки я не читав рицарських романів (а прочитав я їх безліченну безліч), ніде джура так із своїм паном не розпатякував, як оце ти, і ми тут винні обопільно: ти виявляєш до мене не досить пошани, а я не досить од тебе її вимагаю. От Гандалін, зброєносець Амадіса Гальського, був уже графом на суходільнім острові, а розмовляв із паном своїм шапкуючи, низько склонивши голову і зігнувшись удвоє по-туреЦькій. А вже про Гаса-бала, джуру дона Галаора, то нема чого й казати: то такий був мовчун, що автор у своїй широкомовній і правдивій повісті один лише раз згадує його ім'я, і то щоб підкреслити ту його незвичайну мовчазність. З усього цього, Санчо, ти повинен зробити висновок, що не треба забувати різниці між господарем і слугою, між паном і челядинцем, між рицарем і джурою. Отож віднині шануймося навзаєм, облишмо всякі нерозумні жарти, бо хоч у якій формі виллється моя досада, глиняному горщику непереливки буде. А щодо нагород і надань, які я обіцяв, то вони прийдуть до тебе слушного часу, а як і не прийдуть, то заслуженина твоя все одно не пропаде, як я вже казав.

— Це все дуже добре, що ваша милость каже,— впав у річ Санчо,— але цікавий я знати (бо, може, нагород так і не діждусь, так хоч плата буде), скільки заробляли джури мандрованих лицарів у ті часи і як вони наймались — помісячно чи поденно, як ото муляр-чуки?

— Здається мені,— відповів Дон Кіхот,— що давні джури служили не за гроші, а за ласку, і якщо я визначив тобі платню в запечатанім тестаменті, котрий я лишив дома, то се лише про всяк випадок, бо не знаю напевне, що чекає мандрованого рицаря в наші злигоднії часи і не хочу, щоб за таку марницю душа моя на тім світі мучилась, бо знай, Санчо, що на сім світі ніхто не наражається на більші небезпеки, як шукачі пригод.

— То правда,— сказав Санчо,— адже навіть ступарі валюшні гуркотом своїм стривожили і збентежили душу такого хороброго рицаря й шукача пригод, як ваша милость. Але будьте певні, що тепер уже я як і розтулю губу, то не для того, щоб із вас шкилювати, а щоб вас як пана мого й повелителя природного ушанувати.

— Добре єси вчиниш,— похвалив його Дон Кіхот,— і житимеш у благоденстві на лиці землі, бо сказано: чти повелителя паче родителя.

РОЗДІЛ XXI,

де оповідається про знакомиту пригоду з Мамбріновим шоломом та про здобуття сього многоцінного трофея, а також про інші події, що сталися з нашим незвитяжним рицарем

Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його в валюші перестояти, але Дон Кіхотові після недавнього лихого жарту та валюша така була осоружна, що він ніяким світом не хотів туди заходити, [116] а повернув натомість у праву руч і виїхав на дорогу — не ту, що нею вчора сюди брались, а якусь іншу. Трохи перегодя наш гідальго постеріг поперед себе вершника, а на голові йому щось блискуче, мов золото, сяє. Скоро його загледів, обернувся до Санча й сказав: