Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Страница 4 из 141

Мигель де Сервантес

Блукаючи за дальніми морями,

Приносив жертви славі на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра

Лиш Дон Кіхоту присудили люди,

Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра

Зумів скорить, і ми відомі всюди

Коханням нещасливим нарівні. [20]

РИЦАР ФЕБА ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ

СОНЕТ

Рівнятися мені із вами годі,

Гишпанський Фебе, пане іменитий,

Хоч був мій меч у світі знаменитий,

Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,

Я знехтував корону й самоцвіти,

Лиш Кларідьяні прагнучи служити,

Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;

Коли ж було я розлучався з нею,

Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,

Безсмертні стали через Дульсінею,

А через вас вона — вродлива й чесна. [21]

СОЛІСДАН ДОН КІХОТОВІ З ЛАМАНЧІ

СОНЕТ

Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці

У голову віддавна вам запали,

Проте не скаже ні один зухвалий,

Щоб ви колись робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці

Неправду ви не раз в бою долали,

За що вам добре чосу завдавали

Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,

Уперта в неприступності суворій,

Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,

Що Санчо Панса — це не той посланець,

Вона — колода, ви їй — не коханець. [22]

ДІАЛОГ МІЖ БАБ'ЄТКОЮ І РОСИНАНТОМ

СОНЕТ

Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?

Р. Важка робота, а кормів бракує.

Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?

Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,

На свого пана завжди пащекує.

Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:

Надумав закохатись, шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.

Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.

Б. То пожалійся на слугу. P. Ox-ox!

Кому тут, справді, можна пожалітись?

Що пан, те і слуга; як придивитись —

Кобилячі в них голови в обох. [23]

РОЗДІЛ І,

де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м'ясна, суботами "бите-різане" (тобто яєшня з салом), п'ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб'ятко на додачу,— все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. [24]

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Та найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення — правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: "Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпо-ту". Або ще: "Високі небеса, що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа".

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс міг завдавати й сам діставати таку силу ран — хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження — і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум.

Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнім парохом — а був то чоловік учений, укінчений богослов із Сігуенси — про те, котрий лицар кращий: Пальмерін Англійський чи Амадіс Гальський. Проте майстер Ніколас, цилюрник у тому ж таки селі, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорівняти, то хіба лише Дон Галаор, брат Амадіса Гальського, бо то кругом рицар: не такий манірник і тонкослізка, як брат, а в юнацтві ніколи задніх не пас.

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав було, що Сід Руй Діас завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум'яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розчахнути. Великого стояв у нього і Бернардо дель Карпіо, що вбив у Ронсевалі завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своїх обіймах Антея, сина Землі. Похваляв наш гідальго і велетня Морганта, що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб'язний і ґречний. Та над усіх предкладав він Рінальда Монтальбанського; любо йому було бачити, як той левень, виїхавши зі свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був,як славить історія, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати [25] носаків зрадникові Ганелону, наш кавальеро віддав би радо свою клюшницю — та вже й небогу заодно.