Всі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп'явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже рицар і джура під'їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно:
— Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов'язок — безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам'яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені: прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити.
Корчмар одказав йому так само спокійно: [94]
— Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався: як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю — нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі.
— Як то? — спитав Дон Кіхот.— Хіба се заїзд?
— Авжеж заїзд, та ще й несогірший,— одказав корчмар.
— Виходить, я помилявся до сієї хвилі,— промовив Дон Кіхот,— бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб'ї й на безвідді, в студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду.
— Мені про те все байдуже,— заперечив корчмар.— Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати.
— Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник,— сказав Дон Кіхот. Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми — так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша.
Побачивши корчмар, що рицар поїхав і не розплатився, надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жизню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону.
На Санчову лиху біду серед постояльців корчемних було в ту пору четверо сукновалів із Сеговії, троє голкоробів з кордовського Жереб'ячого плацу і двоє тандитників із севільського ярмарку, люди все веселі, шутковиті, вигадливі і на все зле проворні. Так ніби їх одна думка пройняла, кинулись вони гуртом до Санча, стягли його з осла, кинули на хазяйську ковдру (хтось швиденько по неї збігав), а потім, побачивши, що підсіння корчемне занизьке для тої забави, що вони намислили, вийшли на подвір'я, під високий небесний намет, почали підкидати Санча на тій ковдрі, туляючись ним, як собакою на карнавальних ігрищах.
Несвітський репет бідолашного підкиданця долетів до слуху Дон Кіхота; рицар пристав, наслухаючи пильно, думав уже, що то якась нова пригода йому трапляється, але зрештою розчув, що то ж його джура так верещить. Тоді повернув коня і важкуватим чвалом покатав [95] назад до корчми, але ворота були вже замкнуті, і він поїхав кругом, шукаючи, кудою б туди дістатись. Добравшись до муру, не з-так і високого, яким було обведене подвір'я, він побачив, як над його джурою збиткуються: Санчо літав у повітрі то вгору, то вниз так шпарко і з винно, що якби наш рицар не був такий лютий, то сам би розреготався. Він спробував перелізти через мур із коня, але був такий замлілий і захлялий, що і з сідла встати не здужав. Тоді сидячи верхи почав шпетити і паплюжити підкидачів такими словами, що на письмі їх і переказувати негоже. Але вони на те не зважали Г своє робили та все, знай, гигикали, хоч як той несамохітний літун кричав, стогнав, погрожував і благав; аж тоді бешкетники Санча пустили, коли підкидати втомилися. Потому підвели осла й підсадили на нього Санча, накинувши йому на плечі кобеняк. Як побачила жаліслива Маріторна, який він змучений та змордований, принесла йому з колодязя води свіженької — душу одволожити. Санчо вхопив глека з водою і вже до рота підніс, як раптом зачув голосне панове гукання:
— Сину мій Санчо, не пий тої води! Не пий її, синку, бо то погибель твоя! Ось бачиш,— він показав йому свою бляшанку,— тут у мене свячений бальзам: вип'єш дві крапельки, і все мов рукою зніме.
Санчо позирнув на нього скрива і ще голосніше гукнув йому на відповідь:
— Еге! Чи ви вже забули, що я не рицар, чи хочете, щоб я після вчорашнього останні тельбухи виригав? Сховайте той бальзам ік нечистій матері, а мені дайте спокій!
По сій мові припав пожадливо до глека, та, допевнившися зразу з першого ковтка, що то вода, попрохав у Маріторни вина; дівка з дорогою душею почастувала його на свої гроші — мала, кажуть, Бога в животі, дарма що вшетечним ремеслом бавилась. Випивши вина, Санчо вдарив осла п'ятами в боки, розчинив навстіж ворота і майнув на волю, радий та веселий, що доказав-таки свого і не заплатив ні шеляга, хоч завсідні його заручники, себто спина й боки, і потерпіли при сьому. Щоправда, корчмар взяв у заставу його сакви, але Санчо того навіть не помітив спохвату. Як він виїхав, корчмар хотів був засунути ворота, але ті бешкетники не дали; там такі були зухи, що для них не то Дон Кіхот, а й правдивий рицар Круглого Стола не варт був печеної цибулі.