Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Страница 25 из 141

Мигель де Сервантес

Санчо Панса, якому вже давно осточортіли козопасові балаки, і собі став прохати пана, щоб переночував у Педровому курені. Дон Кіхот так і зробив, але цілу ту ніч промріяв, згадуючи володарку свою Дульсінею за прикладом закоханих у Марселу пастухів. Санчо Панса розташувався між Росинантом і ослом та зразу й захріп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, ніж згордованому коханцю.

РОЗДІЛ XIII,

де завершується повість про Марселу і оповідається про інші подїі

Заледве світло денне почало струменіти крізь вікна сходу, як п'ятеро з шести козопасівуже встали і, розбудивши Дон Кіхота, спитали в нього, чи не роздумав він іти на пишний Хризостомів похорон; як ні, то вони ладні йому товаришити. Нашому рицареві того тільки й треба було; він одразу схопився і велів Санчові негайно осідлати коня та осла нав'ючити. Той хутко з цим ділом упорався, і всі бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милі, чи ні, як на перехреснім шляху зуспіли ще якихось пастухів, аж шестеро. Всі вони були в чорних кожухах, на головах мали вінки — хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубі ясенові ціпки. З ними їхало і шляхтичів двоє верхи на конях, у [70] доброму дорожному вбранні, а позаду троє слуг піших. Як ізблизився один гурт до другого, привітались чемненько навзаєм і розпитались, хто куди прямує; довідавшись, що всім в одне місце треба, на похорон, побрались туди разом.

Один вершник обізвався до свого товариша:

— Гадаю, сеньйоре Вівальдо, що ми з вами не пожалкуємо, як на похороні трохи загаємось, бо то, напевне, буде велична церемонія, судячи з тих незвичайних речей, що розповіли нам ці добрі люди про небіжчика та про ту пастушку-губительку.

— І я гадаю так само,— відповів Вівальдо.— Я не то на день, а й на чотири дні забарився б, щоб тільки таку дивовижу побачити.

Дон Кіхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин відповів, що оце вранці зустрів він із товаришем тих пастухів у жалобних шатах і поцікавився, чого то вони так урядились. Тоді один пастух оповів їм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неї стільки юнацтва було закохано, і про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповів Дон Кіхотові ту самісіньку історію, що й Педро.

Поговорили трохи про се, а потім на інше звернули. Той, кого звали Вівальдо, спитав у Дон Кіхота, чого се він так уворужився, їдучи по такій мирній країні. На те відповів Дон Кіхот:

— Мій стан і моє покликання не дозволяють і не попускають мені їздити інакшим чином: вигоди всякі, розкоші та гулянки створені для розпещених двораків, а труднощі, тривоги та подвиги ратні призначені й приділені тим, кого світ називає мандрованими рицарями, серед яких найменшим єсьм аз, недостойний.

Скоро вони тії речі почули, зараз усі догадались, що він божевільний; щоб той здогад підтвердити і з'ясувати, який блуд на нього напав, Вівальдо знов спитав у нього — що воно таке оті мандровані рицарі?

— Хіба вашмості не читали англійських літописів та хронік,— одрік Дон Кіхот,— що повідають про славетні чини— короля Артура, котрого ми на своїм людовім кастільськім діалекті називаємо звичайно Арту-сом? Про нього по всьому королівству великобританському ходять старовинні перекази, буцімто він не вмер, а силою чарів у ворона перекинувся, і як надійде слушний час, ізнов буде королювати, берло й державу в своїх руках тримати; тим-то жоден англієць і по сей день не наважується ворона вбити. Отож за часів сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарів Круглого Стола, тоді ж завелися і голосні в історії любощі Ланцелота Озерного та королеви Джі-неври, що мали собі за повірницю та посередницю поштиву двірську даму Кінтаньйону. Про те й романс є прокладений, його часто у нас в Гишпанії виспівують:

Ще за жодним паладином

Так ті дами не ходили,

Як за славним Ланцелотом,

Що з Британії приїхав...

І далі ще так любо та мило співається про його кохання та подвиги во-йовницькі. З тих же то часів почало рицарство помалу-малу по різних землях і краях ширитися і розпросторюватися, і поміж того рицарства [71] найбільше уславились і звеличились діяннями своїми хоробрий Амадіс Гальський з усіма своїми синами та внуками аж до п'ятого коліна, бравий Фелісмарт Гірканський, достохвальний Тирант Білий, а також доблесний і непереможний левень Дон Бельяніс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в наші дні. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу і я, грішний, обрікшися тим самим оброком, що й усі виш-меновані рицарі. Тим і блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнішої небезпеки, що пошле мені доля, і лягти кістьми, захищаючи принижених і окривджених.

Тут же подорожани остаточно пересвідчились, що Дон Кіхот обезглуздів, навіч побачили, яке його опанувало божевілля, і чудувалися з того непомалу, як і всі, хто з ним уперше стикався. Вівальдо, чоловік дотепний і на вдачу жартовливий, надумав іще дужче нашого рицаря піддрочити, щоб веселіше їхалось, бо до гір, де мав відбутись похорон, було вже не так і далеко.

— Пане мандрований рицарю,— сказав він йому,— як на мене, то вашець обрікся аж надто суворим і тяжким оброком; братам-картезіян-цям і тим, мабуть, світ вільніший.

— Ну, може, й не дуже вільніший,— заперечив Дон Кіхот,— але скажіть, хто більше людям потрібний — ми чи вони? Найменшого сумніву немає, що ми. Бо як казати правду, то вояк, що виконує наказ отамана, не менше робить, ніж той отаман, що наказ видає. Під цим розуміється ось що: ченці моляться собі в упокої і безпеці, щоб небо ниспо-слало землі всяке благо, а ми, войовники і рицарі, на ділі справджуємо те, за що вони моляться, боронимо його потугою нашої правиці і вістрям нашого меча, і то не в тихій обителі, а під голим небом, шкварячися влітку на палючому сонці, а взимку на лютому морозі дубіючи. Ми немовби служителі Бога на землі, знаряддя його правого суду. А що справа воєнна і все до неї належне та причетне дається лише потом, трудом і зусиллям великим, то ясно, що подвижники її несуть важчий тягар праці і клопоту, аніж ті, що в тиші й спокої благають Бога подати ласку тружденним і нужденним. Я не хочу сказати і в думці того не маю, ніби рицарювання можна до інокування прирівняти, ні; а тільки на власній шкурі досвідчив, що мандрований рицар більшу завжди муку приймає: безвіддя й безхліб'я, стужа і нужа,— якого тільки лиха не випадає йому на віку! Як же которий і доступав мужністю своєю цісарської корони, то, вірте мені, немало проливав за неї крові своєї й поту, а якби їм іще не допомагали так високо вгору знятися мудреці й чародії, то, певне, не одного б надія ошукала, не в одного мрії димом би розвіялись.