Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Страница 23 из 141

Мигель де Сервантес

Що ношу я і у будні

Те, що в сйкго одягаю.

Тож кохання і убрання

Ніби йдуть тим самим шляхом,

Я б хотів перед тобою

Бути повсякчас ошатним.[65]

Не кажу уже про танці

Та про ніжні серенади,

Що співав тобі надвечір

І над ранок із півнями.

Скрізь і всюди воздавав я

Красоті твоїй пошану

І правдивою хвалою

Ворогів нажив немало.

Як хвалив тебе, сказала

Так Тереса з Беррокаля:

"Є такі, що кажуть — ангел,

Аж придивишся — то мавпа.

Тільки вміє штучним блиском

Додавать собі принади

І фальшивою красою

Хоч Амура отуманить!"

Став я з нею сперечатись,

А вона позвала брата,

Брат мені тут кинув виклик,

— Знаєш ти, що потім сталось.

Я люблю не по-гультяйськи,

Я тебе, моя кохана,

Не зведу, не збаламучу,

— Ні, я маю чесний намір.

Церква нам готує узи-,

Петлі нам із шовку в'яже:

Вдінь в одну свою ти шию,

Я удіну в другу радо.

А як ні, то присягаюсь

Найсвятішими святцями,

Що піду я з гір цих диких

У обитель до монахів.

На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив:

— Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.

— Я тебе розумію, Санчо,— сказав Дон Кіхот.— Ти все до бурдю-га походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.

— Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий,— відповів Санчо.

— Ну, нехай і так,— сказав Дон Кіхот,— мостися собі де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше лиіить чувати, аніж спати. Тільки перш перев'яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.

Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків роз-майрину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев'язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде,— так воно потім і вийшло. [66]

РОЗДІЛ XII

Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:

— Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?

— Ізвідки би мали знати? — озвався один козопас.

— Так от, щоб ви знали,— вів далі хлопець,— сьогодні вранці помер відомий усім пастух,— він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.

— До Марсели, кажеш? — перепитав інший.

— Та вже ж не до кого,— відповів хлопець.— І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,— гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи — понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало.

— Усі підемо,— заговорили козопаси,— кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.

— Гаразд мовиш, Педро,— сказав один хлопець.— Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу — оце якось скабку в ногу загнав.

— Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,— сказав Педро.

Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона — та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним.

— Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,— вів далі Педро,— і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.

— Не захмарення, мій друже, а затьмарення,— поправив його Дон Кіхот,— так говориться, коли сі два світила померкають.

Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі:

— І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.

— Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний,— знов поправив Дон Кіхот.

— Дорідний чи доїдний — все на одно виходить,— заперечив Педро.— То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було: "Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох". Або: "Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки — ані капелини".

— Ся наука називається астрологія,— впав у річ Дон Кіхот.

— Не знаю, як вона там називається,— сказав Педро,— досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, киптарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати, що небіжчик Хризостом був іще й знаменитий віршник: і колядку нову на Різдво, було, скомпонує, і дійство на Великдень напише, що наші сільські хлопці приставляли,— і всі хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тії школярі так раптом на пастухів перевернулись, дивували великим дивом і не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна переміна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синові неабияке багатство: і всякі статки-маєтки, і худоби чимало, що великої, а що і дрібної, і грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем і паном, і треба сказати, що він на те цілком заслуговував: удачі був приязної, товариської, подільчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду — не кажи ти херувим. Згодом довідались люди, що бідолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших місцях слідком за тією пастушкою Марселою, що то хлопець допіру казав, бо закохався в неї напропале. А тепер треба вам знати, що то за дівчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, і не почуєте, хоч і до Іродових літ доживете.