йому, певно, навіки розсатанілий Дон Кіхот, якби дами з ридвана, що доти дивились, умліваючи, на той герць, не підійшли до рицаря й не почали благати його, щоб він із ласки своєї дарував їхнього джуру горлом. На тії речі відповів Дон Кіхот з великою гідністю й повагою:
— Звичайно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею вчиню вашу волю, але з однією умовою і з одним застереженням: нехай той рицар пообіцяє податися в Тобосо і стати в моїм імені перед незрівнянною царицею Дульсінеєю, аби вона розпорядила ним по своїй уподобі.
Перелякані й збентежені дами, навіть не збагнувши до ладу, чого він вимагає, і не спитавши, хто така Дульсінея, обіцяли, що джура їхній зробить усе так, як він велить.
— Гаразд,— сказав тоді Дон Кіхот,— я вірю вам на слово і не заподію йому більше ніякого лиха, хоч він його й заслуговує.
РОЗДІЛ X
Про втішні розмови, що провадив Дон Кіхот зі зброєносцем своїм Санчом Пансою
Тим часом підвівся й Санчо Панса, якого служки чернечі добре-таки помотлошили, і став пильно стежити за поєдинком Дон Кіхота, благаючи подумки Бога, аби дарував панові його перемогу і владу над островом, що на ньому губернатором мав стати, як було обіцяно, джура. Як же двобій скінчився і Дон Кіхот збирався знову сідати на Росинанта, Санчо підбіг, щоб потримати стремено, упав перед ним навколішки, поцілував у руку й сказав:
— Пане мій Дон Кіхоте, нарядіть мене з ласки вашої губернатором на той острів, що здобуло ваше добродійство в сьому запеклому бою; хай хоч який великий той острів буде, а в мене стане хисту на ньому губернаторювати несогірше будь-якого губернаторя.
На те сказав йому Дон Кіхот:
— Уважай, брате Санчо, що се була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха одбіжиш. Май лишень терпіння, незабаром випаде нам щось краще, і будеш ти в мене губернатором, а може, й бери вище!
Санчо подякував йому красненько, поцілував ще раз руку і край кольчуги, [59] підсадив його на Росинанта, а сам сів на осла та й потюпав слідком за паном, що, навіть не попрощавшися з подорожніми дамами і не сказавши більше ні слова, покатав у поблизький лісок. Санчо і свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годі було збігти: мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надіждав його. Дон Кіхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порівнявшись із ним, сказав:
— Здається мені, пане, що треба нам у якійся церкві заховатися, бо ви тому чоловікові такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас із вами в тюрягу запроторять, а звідти покіль вийдемо, то й голови нам пооблазять.
— Замовч,— сказав йому Дон Кіхот.— Ти бачив коли, чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?
— За смердовбивство я не знаю,— відповів Санчо,— сам на чуже життя не важив ізроду, знаю тільки що Свята Германдада за тими сочить, що на битому шляху бійку заводять, а я в таке мішатись не хочу.
— Не журися, друже,— заспокоїв його Дон Кіхот,— я тебе не то од Германдади, а і од самих халдеїв одзволю. Але ти скажи мені по щирій правді: чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузі, що людям відомий? Чи читав у якомусь романі, щоб хто коли сміливіше нападав, стійкіше захищався, завзятіше рубався, спритніше ворога з сідла скидав?
— Як направду сказати,— признався Санчо Панса,— то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тільки, Господи, щоб за ту вашу хвабрість не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи: он у вас із уха кров як цебенить. А в мене в торбі і смиканина є, і масті білої трошки.
— Не треба було б того нічого,— відказав Дон Кіхот,— якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф'єрабраса: одна б його краплинка — і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту.
— А що то за плящина, що то за бальзам? — спитав Санчо Панса.
— Я того бальзаму рецепт напам'ять знаю,— одказав Дон Кіхот,— з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись — як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляється), зараз обереж-ненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш.
— Коли таке діло,— сказав Панса,— то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу: дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити?
— Та за які три реали можна буде шість кварт наробити,— відповів Дон Кіхот. [60] — Бий його Божа сила! — вигукнув Санчо.— То чого ж ви, пане, чекаєте? Наробіть і мене навчіть.
— Тихо, друже,— сказав Дон Кіхот,— я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить.
Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі і промовив:
— Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанський, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не пом-щуся, хто такої завдав мені наруги!
Почувши таку річ, Санчо сказав:
— Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину.