Тоді сказала, щоб ми тут не ворушились і не гомоніли, бо вона зараз вернеться, і майнула в дім. Я спитав у потурнака, про що вони там говорили, і він переповів мені ту розмову. Я сказав, що ми у всьому мусимо чинити її волю. Тим часом Зораїда вже верталася, несучи повну скриньку талярів золотих — ледве здужала таку ваготу підняти. Та в цей саме час Хаджі-Мурат візьми і прокинься: слухає, аж у саду щось гомонить. Кинувся до вікна, глянув — християни, та як не закричить по-арабському, як не залементує:
— Джавури, джавури! Харцизи, харцизи!
Той ґвалт усіх нас дуже налякав і занепокоїв; потурнак, збагнувши, чим таке діло нам загрожує, вирішив зацитькати старого, поки по всьому дому пополох не пішов, і в два махи кинувся до Хаджі-Мурата, а за ним іще дехто з наших. Я лишився з Зораїдою, бо вона, бідолашна, мало не зомліла і впала мені на руки. Не довго ж наші там і порались — за якусь хвилю вели вже старого, скрутивши йому руки за спину, а щоб не кричав, запхали рота хусткою, ще й пригрозили: мовчи, мовляв, бо тут тобі й саксаган! Як побачила Зораїда вітця свого, то аж обличчя руками затулила, щоб не дивитись; він же перелякався ще дужче, не знаючи, що вона самохіть далася нам у руки. А ми тим часом налягли на ноги і рвонули чимдуж до фелюки, бо там уже нас хтозна-як ждали, потерпали, щоб ми в халепу яку не вскочили.
Так як о другій годині ночі ми всі вже були в фелюці, тут ми розв'язали Хаджі-Муратові руки і хустку з рота вийняли, проте потурнак знов його попередив, що хай тільки писне — буде йому з душею розлука. Як побачив старий, що й донька його тут, став тяжко зітхати, а ще більшого йому жалю завдало, що я її в обіймах тримаю, а вона байдуже — не б'ється, не пручається, не голосить. Дивився на те все і мусив мовчати, боявся, щоб не справдили ми потурнакової. погрози. Побачивши Зораїда, що всі втікачі вже в фелюку посідали і от-от у весла вдарять, а батько її та інші маври пов'язані лежать, почала казати потурнакові, щоб я тих маврів велів розв'язати, а батька її на волю пустив: він так любив її і кохав, що вона воліє в море кинутись, аніж дивитися, як він через неї в неволі мучиться. Потурнак переказав мені ту мову, і я ладен був уже здатися на її прохання, та він звів мені на очі, що зараз того не годиться робити, бо вони здіймуть галас і сколошкають усю околицю, все місто: пошлють за нами наздогін фрегатів легких три чи чотири, обгорнуть із моря і з суходолу, то вже не втечемо. Нехай до першої землі хрещеної доберемось, тоді їх і пустимо. Ми всі на те пристали, пояснили Зораїді, чом не можемо її волі наразі вчинити, і вона трохи заспокоїлась. Жваво й бадьоро, але без гамору й гаму взялися наші ручі гребці за весла, і, щирим серцем приручивши себе Богові, почали ми на Майорські острови путь верстат", бо то [268] найближча християнська земля; та тут як на лихо звіялась трамонтана, море зашпувало, і годі нам було плисти, куди намірились, мусили повз самий берег в Оранському напрямі братись. Побоювались ми непомалу, щоб, не постережено, буває, нас із Сарджела, що по тому узбережжю од Алжіра миль на шістдесят стоїть, та щоб не спіткалась нам у тім околі якась галіота, пливучи торгом із Тетуана. Щоправда, у декого й інша думка в голові майнула — як зустрінемо не корсарську, а купецьку галіоту, то буде нам зиск, а не згуба, бо, захопивши її, зможемо певніше й безпечніше подорож свою морську одбути. Поки ми отак плили, Зораїда лежала, уткнувшись личком у мої руки, щоб на батька не дивитись, та водно Лелу-Маріям взивала, аби нам помочі-рятунку дала.
Уплили ми вже добрих тридцять миль, коли почало сіріти; як розвиднилось трохи, ми побачили, що од землі до нас як тричі з мушкета стрельнути; хоч на березі такої пори нікого не було, щоб нас побачив, проте старались ми од берега щодальше одвернути і вийти в чисте море. Хвиля тим часом ущухла; пройшли ми по чистому так миль зо дві і хотіли дати гребцям переміну, щоб попоїли чогось, бо харчів мали досить; тільки ж веслярі сказали, що не час і не пора спочивати — нехай уже ті, що не веслують, їжею покріпляться, а вони од опачин не встануть. Так же ми й зробили, але тут раптом піднявся полувітер. Мусили ми гребки кинути і паруси натомість розпустити та й поплили знов так в Оранському напрямі, бо годі було куди-інде керуватись. Все те вчинилося за малу хвилю, і ми побігли під парусами з швидкістю вісім миль на годину, боячись лише одного — як би не нарватися десь на корсарське судно. Маврам-багаринам дали попоїсти, і потурнак потішив їх, сказавши, що ми їх не думаємо в полон брати, а пустимо при першій нагоді. Те саме сказали ми Зораїдиному батькові, але він одповів:
— Міг би я, християни, од вашої доброти й великодушності чогось іншого сподіватись, та щоб ви мене на волю пустили — ого, я не такий дурний, як ви гадаєте! Не на те ви життям важили, одбираючи мені свободу, щоб тепер з доброго дива її повернути — адже ви знаєте, що я за один і який окуп можете ви з мене взяти. Покладіть же самі ціну, я зараз заплачу, скільки заправите, за себе самого й за дочку мою безталанночку, а як ні, то хоч за неї одну, бо то найдорожча й найкраща частина душі моєї.
Тут він так гірко заплакав, що нас усіх живий жаль обняв, а Зораїда мимохіть мусила на нього глянути. Як же побачила, що він так убивається, скочила стривожено з моїх колін і кинулась обіймати старого. Пригорнулась до нього, лицем до лиця притулилась, та як заплачуть у чотири ока! На них дивлячись, і з наших дехто сльози попустив. Коли се батько постеріг, що на дочці чогось убрання святкове і всі найдорожчі оздоби, та й питає в неї по-своєму:
— Що воно за знак, дитино моя? Вчора ввечері, до того, як нас побило се неждане лихо, бачив я тебе в звичайному домашньому вбранні; коли ж ти встигла передягнутись і з якої речі — може, вістку яку радісну одібрала, що так пишно вистроїлась та вичепурилась? Бо сьогодні, бач, на тобі вже найкращі шати з усіх, які ти маєш, найліпші з усіх, які я міг справити тобі, коли ще доля нам сприяла. [269]
Скажи мені, в чім річ, бо се дивує й страхає мене ще більше, ніж несподіване горе, що впало на мою голову.