Отак розважно і дотепно провадив Дон Кіхот свої міркування, і ніхто з слухачів не міг би тепер сказати, що він божевільний; навпаки, більшість із них була шляхтичами, тобто людьми, причетними до воєнного ремесла, і вони залюбки слухали ті речі; він же, побачивши теє, вів далі:
— Отож які труднощі стоять перед тим, хто вчиться на вченого? По-перше, бідність. Певна річ, не всі вони бідні, я тут беру крайній випадок, та сказавши, що студент бідує, я можу нічого вже більше не говорити про його нещасну долю, бо бідному ніде нема добра. Він приймає всяку нужду: голод, холод, наготу, а часом то і все заразом. Проте він має все-таки що до рота вкинути, хоч, може, їсть і в пізнішу годину, ніж заведено, хоч живиться недоїдками з багацького стола, бо в убожестві їхньому доводиться отим школярам по мантули ходити, як вони це самі називають. Десь їм знаходиться місце і в добрих людей при коминку посидіти — як не зігріє душі, то принаймні не замерзне і спить не надворі, а таки під дахом. Не буду вже казати про всякі дрібниці: сорочок у них мало, взуття небагато, одягу недостача, і той притертий та приношений; змовчу й про те, як вони часом жеруть, мов не в себе, коли дурничка трапиться. Такими ото крутими й тернистими стежками, спотикаючись і падаючи, встаючи і знову зриваючись, доходять вони нарешті до жаданого вченого ступеня. А як того ступеня досягнуто, як пройдено всі ті мілизни, обійдено всі Сцілли і Харібди, як зичлива фортуна підставить свої крила, не раз ми бачимо тих колишніх бідаків, як вони сидять у кріслах і судять та рядять усім білим світом. Голод обернувся їм на ситість, мороз на любу прохолоду, голодранство — на пишні шати, рогожа, на якій спали,— на тонкі голландські полотна й делікатні адамашки,— усе то нагорода за терпіння їхнє й витривалість. Але порівняйте й поміряйте їхні труднощі з трудами й нуждами вояцтва, то далеко вони залишаться позаду, як я вам зараз доведу.
РОЗДІЛ XXXVIII,
де наводяться прецікаві Дон Кіхотові міркування про вченість та військову справу
І Дон Кіхот провадив далі:
— Поь^реду говорили ми про школярські біднощі у всякій їхній подобі — спогляньмо ж тепер, чи не багатший за жака вояк. Ні, не [247] багатший; над вояка нема в світі біднішого бідняка: тільки й того, що платню свою мізерну, жолд свій нещасний побирає (і той йому не квапляться давати) або потягне щось добичницьким робом, життям своїм важачи та совістю кривлячи. Обіб'ється часом на крем'ях, сердега, що драний кабат править йому і за сорочку, і за параду, ще й лютою зимою в чистім полі, під негодяним небом мусить власним духом-хухом грітися, а яке вже там гріття: утроба голодна, то й пора холодна, і мовчіть мені про закони природи. Та пождіть лишень, як діждеться ночі, то, може, таки одпочине по всіх тих невигодах, бо ліжко для нього всякчас готове. Воно йому ніколи завузьким не буде, хіба сам захоче: одміряй собі на землі скільки хоч ступнів та й валяйся на здоров'я, не бійся, що постіль помнеться... Та ось надходить день і година, коли й він може добути вчений ступінь у своїм ремеслі — надходить день битви; отут і одягають на нього докторську шапочку з корпії, як, буває, куля черконе в скроню або руку чи там ногу понівечить. Як же сього не станеться і ласкаве небо збереже йому життя й здоров'я, не одну баталію мусить витримати і у всіх перемогти, поки чого дослужиться, але таке чудо випадає в рідку стежку. Чи ви зауважили, панове, чи знаєте, що нагороджених на війні завжди багато менше, аніж полеглих? Ви скажете мені напевно, що тут і рівняти нема чого, бо вбитих буває без ліку, а число нагороджених живих можна записати трьома цифрами. Не так воно діється у вчених на уряді, бо ті мають добрий оклад, а до окладу часом ще й доклад, є з чого жити. От воно й виходить, що у вояка робота важча, а плата менша. На се можуть заперечити, що легше нагородити дві тисячі вчених, аніж тридцять тисяч вояків, бо тим надаються посади відповідально до їхнього знання і звання, а сі можуть числити лиш на платню од пана, котрому служать,— але се заперечення тільки потверджує мою думку. Та годі вже про се, бо як у той лабіринт заліземо, то не скоро виберемось, вернімось краще до тих переваг, які військова справа має над ученістю. Се питання й досі не розв'язане, бо обидві сторони наводять усе нові й нові докази на свою користь. Учені правники говорять, між іншим, що без них не може бути й вояччини, бо війна теж має свої закони, яким вона мусить коритись, а закони входять у компетенцію науки і вчених. На те люди військові одказують, що без них не було і законів, бо то ж вони зброєю своєю захищають держави, обороняють царства, охороняють міста, вбезпечають шляхи, очищають моря від корсарів; якби не вони, то в тих царствах і панствах, республіках і монархіях, по всіх містах і по всіх шляхах, морських і суходільних,— скрізь панувала б жахлива розруха, постійна супутниця воєнних дій і ґвалтів. А то вже річ відома: що дорожче коштує, то повинно й вище цінуватись. Хто хоче вивчитись на щось путнє, скільки то мусить часу вбити, скільки всього натерпітися — і голоду, й холоду, і млостів, і нічниць, і завійниць, і ще всяких (почасти вже згаданих мною) невигод і недогод. А хто хоче на доброго вояка вишколитись, мусить ту саму нужду, що й школяр, прийняти, тільки в незміренно вищому ступені, бо, крім того всього, ще й життя своє щохвилі одважує. Страх ошибає часом і школяра перед тією нуждою та бідою, а яково ж то воякові, що десь ув обложеній фортеці стоїть на постерунку чи на чатах коло якоїсь там бійниці або на вичілку [248] вежі, чує, що вороги до того саме місця підкопом підкопуються, і не-годен ніяким світом уступитися звідти, втекти від неминучої небезпеки? Одно хіба може зробити — звідомити про те старшину, аби той зарядив супротивний підкіп абощо. А ти, вояче, стій і жди, чи до хмар зненацька без крил ізлетиш, чи в безодню несамохіть провалишся. А коли ся небезпека, може, мала в вашім очу, то погляньмо, чи не більша буде, як ізчепляться дві галери провами посеред моря безкрайого, притуляться, притиснуться одна до одної, а в тебе під ногами тільки дошка на два ступні завширшки, а смерть заглядає тобі в вічі хто зна скількома гирлами гармат ворожих, як списом дістати; та гляди ж, не схибнись, бо зразу потрапиш до старого Нептуна в гості! І що ж? Гордо і сміло, тільки про славу бойову дбаючи, підставляєш груди під ядра й кулі і пнешся по вузенькій кладочці на чардак ворожого корабля. І то ж іще не все диво: скоро один упаде туди, звідки вже не встане до віку, до суду, зараз другий займає його місце, а як і того поглине злосупротивна пучина, де вродиться і третій, і четвертий, що й не зоглянешся, хто там поліг, а хто живий. Де ще, в якому пекельному бої побачиш таку безумну одвагу?.. Блаженні то були часи, коли люди ще не знали тих джерелатих, огнедихатих потвор, що ригають сатанинською люттю! Той, хто вигадав гармати, непомалу, мабуть, нагороду приймає в пеклі за диявольський свій винахід, що з його допомогою якась підла й боягузна рука може вкоротити віку мужньому рицареві: безстрашний герой доказує слави, йдучи за покликом палкого серця, аж тут де візьметься дурна, сліпа куля (пустив її, може, який страхополох, що сам злякався і втік, як та проклята махина гримнула та блиснула), і в одну мить урве думки і втне життя тому, хто гідний був тішитись ним іще довгі-довгі роки. Мушу вам признатися, що, взявши все те до уваги, я часом починаю вже шкодувати в душі, що обібрався мандрованим рицарем у наш ледачий і спідлений час; хоть ніяка небезпека мене й не страшить, та гірко думати, що порох та оливо візьмуть та й перешкодять потужній правиці моїй і гострому моєму мечеві здобути славу й хвалу по всьому широкому світу. Та вже що буде, те побачимо: як удасться мені мій замір справдити, то стану я славен і хвален над усе колишнє мандроване лицарство, бо більші і грізніші, ніж їм коли снилося, перебуду небезпеки.