— Та й те сказать,— обізвався Самсон Карраско,— я, як усім відомо, славетний віршник, тож я раз у раз творитиму вірші на пастуший, світський чи будь-який штиб, щоб нам веселіше було по тих застумах скитатися. Але найголовніше, панство моє добродійство, щоб кожен із нас прибрав імення для пастушки, яку збирається оспівати, і хай не зостанеться жодного дерева з найцупкішою корою, на якому ми тії імена не написали б і не вирізьбили, як це водиться і робиться в закоханих пастухів.
— Чудово! — гукнув Дон Кіхот.— Зате особисто мені нема чого вигадувати імені для вимріяної пастушки, коли я маю незрівнянну Дуль-сінею Тобоську, славу навколишніх берегів, оздобу наших полів, святилище ліпоти, саму гожість, словом, ту, кого можна підносити над усяку міру, не боячись пересади.
— Свята правда,— підхопив парох,— ну, а ми пошукаємо собі пастушок потульніших, не тих, то тамтих.
А Самсон Карраско додав:
— А не знайдемо, то візьмемо імена в тих, які гуляють по світу в книгах, се такі імена, як, скажімо, Філіда, Амариліс, Діана, Флерида, Галатея і Белісарда; оскільки вони продаються по всіх торжищах, ми можемо вільно їх купити і вважати за свою власність. Якщо мою даму, точніше, пастушку звати, наприклад, Аною, я оспівуватиму її під іменням Анарди, якщо Франсіскою, то я назву її Франсенією, якщо Лусією, то Лусіндою тощо. Якщо ж до нашого братства пристане й Санчо Панса, хай він прославляє свою Терезу Пансиху під іменем Терезії.
Останньому цьому прізвиську Дон Кіхот посміявся, а парох Дон Кіхотів зацний і чеснородний задум похвалив ще раз, знов пообіцявши [665] проводити з ним увесь час, вільний після спевнення його неодмінних обов'язків. Потім обоє друзів розпрощалися з Дон Кіхотом, попросивши його мати обачення на своє здоров'я й порадивши зважати особливо на їжу.
Волею небес небога і клюшниця всю ту розмову чули, і по відході па-роха з бакаляром поспішили удвох до Дон Кіхота. Небога сказала рицареві:
— Що ж це, дядечку, таке? Ми думали, що ваша милость вернулася додому і тепер домонтарюватиме, аж вам це знову мандрівочка пахне, словом:
Гей, пастуше, звідки ти
І куди зібрався йти?
їй-право, рочки ваші вже не ті! А клюшниця додала:
— Чи ж це про вас, ваша милость, полудневий сквар улітку і вовче виття взимі? Та звісно, не про вас. Це ремесло і повинність для людей дужих, загартованих, навиклих до таких трудів, сказати б, з пупка. Коли вже вибирати, котре лихо меншеє, то ліпше рицарювати, ніж пастушити. Послухайте, пане, моєї ради, адже я даю її вам не з перепою і з переїду, а цілком здорова на умислі, і піввіку на світі прожила не даром: сидіть домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спома-гайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще.
— Годі, дочки,— відповів Дон Кіхот,— я сам знаю, що мені робити. Покладіть мене в ліжко, бо я щось нездужаю, і затямте собі: ким би я не був, мандрованим рицарем чи пастухом, я ніколи вас не занедбаю, в чім ви переконаєтесь наочно.
І добрі дочки (адже клюшниця й небога і поправду були йому за доньки) уклали його в ліжко і нагодували й почастували, як могли.
РОЗДІЛ LXXIV
Про те, як Дон Кіхот занедужав, про складену ним духівницю і про його кончину
Ніщо земне не вічне, все з самого нащаду і до останньої миті хилиться до свого кресу, надто життя людське, а що небо не вщедрило Дон Кі-хотове живоття даром утишувати свій плин, то смерть і скін заскочили його зненацька. Може, він нудив світом після свого побою, чи вже так судили й повеліли небеса, та тільки він підхопив лихоманку і зліг, і всі шість днів, поки хворів, його провідували друзі: парох, бакаляр і цилюрник, а Санчо Панса, добрий його джура, той не відходив од його узголів'я. Переконані, що це так переживає він своє побиття і своє безсилля визволити й відчарувати Дульсінею, друзі намагалися всіляко Дон Кіхота звеселити. Бакаляр, той усе умовляв його вдарити лихом об землю, встати з ліжка й почати пастушити, для того пастушого життя він, бакаляр, утяв уже еклогу куди сильнішу від Саннадзарових, і купив на власні гроші у кінтанарського вівчаря два чудових псиська, аби отару стерегти, одного на кличку Рябко, а другого — Бровко. Та все це не могло розбити Дон Кіхотової туги.
Приятелі викликали лікаря, той помацав живчика, поморщився і порадив пацієнтові на всяк випадок подумати про здоров'я душевне, бо тілесне в нього загрожене. Дон Кіхот вислухав його спокійно, але зовсім інакше повелися клюшниця, небога і джура, вони умилися сльозами, ніби вже було по Дон Кіхотові. На лікаревий суд, Дон Кіхота сушили і в'ялили туга й журба. Дон Кіхот попрохав дати йому спокій, бо його змагає сон. Його бажання вволили, і він проспав, як мовлять, не-збудно шість годин, аж клюшниця і небога сполошилися, чи не сконав він уві сні. Проте, як збіг той час, він таки прокинувся й голосно покликнув.
— Хвала Богу всемогутньому, що явив мені таку щедру благостиню! Воістину незмірне милосердя Його, і людські гріхи не здольні ні вщербити його, ні вичерпати.
Небога слухала уважно дядькові слова, і вони здалися їй розсудливішими од звичних його речей, принаймні сказаних під час хвороби. Тим-то вона спитала його:
— Про що ваша милость править, пане вуйку? Здається, се якась новина? Про яке милосердя і про які людські гріхи ви мовите?
— Про те, небого, милосердя,— відповів Дон Кіхот,— що його, попри мої гріхи, явив до мене Господь. Ум мій просвітлішав, він уже очистився від кромішньої тьми невігластва, якою окривало його оте кляте читання запоєм гидомирних рицарських романів. Нині я бачу всю їхню плюгавість і облудність, і єдине, за чим я шкодую, що очунявся запізно і що не маю часу одробити зло і взятися читати інші книжки, які є світочем для душі. Чую, небого, що час мені урвався, і мені хотілося б умерти так, аби люди побачили, що я не занапастив свого життя, і аби до мене не пристала слава причинного,— хай я і жив таким, а проте смертю своєю я хочу довести протилежне. Поклич, серце, моїх щирих приятелів, пароха, бакаляра Самсона Карраска і цилюрника майстра Ніколаса: хочу соборуватися і скласти духівницю.
Бігати по них небозі й не довелося, бо всі троє впали в кімнату до Дон Кіхота саме в цю хвилю. Скоро Дон Кіхот їх угледів, то сказав їм так: