— Розплющ очі, кохана вітчизно, і поглянь на сина твого Санча Пан-су; він повертається до тебе, не вельми забагатівши, зате добряче зба-тожений. Розкрий обійми і прийми також сина свого Дон Кіхота; його здолала правиця іншого, але зате він подолав самого себе, адже це він мені казав, що більшої над еюю звитягу годі собі зичити. Вертаюсь я з грошенятами, бо хоть на мені побито весь батіг, зате я цупко сиджу в сідлі.
— Годі блазнювати,— мовив Дон Кіхот,— і дай Боже нам щасливо в'їхати в село, а вже там знічев'я розкинемося мислію по древу та й придумаємо, як ліпше нам пастушити.
На сім слові вони з'їхали з узгір'я й рушили до свого села.
РОЗДІЛ LXXIII
Про знамення, підмічені при Дон Кіхотовому в'їзді до села, а зарівно про інші речі, що так присмачують та увірогіднюють велику еюю історію
Як повідає Сід Ахмет, при в'їзді до села Дон Кіхот побачив, що біля клуні сваряться двоє хлоп'ят, і один казав другому так:
— Не трать сили, Перікільє, більше ти ніколи ЇЇ в житті не побачиш! Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові:
— Ти підмітив, друже мій, що сказав той хлопчак: "Більше ти ніколи її в житті не побачиш"?
— Ну то й що з того? — заперечив Санчо.— Мало чого не ляпне мале!
— Як, що з того? — гукнув Дон Кіхот.— Хіба не зрозуміло: якщо прикласти тії слова до мене, виходить, що мені більше не бачити Дульсінеї?
Санчо збирався відповісти, аж це дивиться, полем біжить заєць, а слідом гурт мисливців і зграя хортів, і раптом цей заєць шасть! — і Сірому під живіт. Санчо злапав його голіруч і подав Дон Кіхотові, але той сказав:
— Malum signum! Malum signum!* Заєць тікає, а хорти навздогін: не бачити мені Дульсінеї!
* Лиха прикмета (латин.).
— Та й дивак же ви, вашець,— обізвався Санчо.— Даймо, що цей заєць Дульсінея Тобоська, а ці гончі пси — лиходійники-чорнокниж-ники, які злицювали її в мужичку; вона тікає, я її переймаю і віддаю до [663] рук вашеці, а ви тримаєте її в обіймах і пестите: яка ж у тім лиха прикмета і за яке лихе знамено можна теє вважати?
Двоє розсварених хлопчаків підійшли позирнути на зайця, і Санчо спитав їх, через що вони побили глека. Той із них, хто сказав: "Більше ти ніколи її в житті не побачиш" — одвітував Санчові, що він забрав у свого дружка клітку з цвіркунами і вже зроду її не віддасть. Санчо дістав з капшука чотири кварто і вручив їх хлопчакові, а в нього взяв клітку і, передавши її Дон Кіхотові, сказав:
— От, пане, і по всьому: всі ці віщування розмаяно, зведено на пшик, хоть вони до вас і мають таку притоку, як торішні хмари. І як пам'ять не змилила мене, я чував од нашого панотця, що горливим християнам та ще й одукованим, не подоба зважати на таку пустячину, та й самі ви, вашець, днями мене запевняли, що той, хто вірить у прикмети, глупак. Отож нема чого нам через теє тут баритися, їдьмо далі, простісінько до свого села.
Над'їхали вловчі по свого зайця, і Дон Кіхот оддав його їм. Рицар і зброєноша верстали путь далі і на царині на моріжку зустріли пароха і бакаляра Карраска з требниками в руках. А треба вам сказати, що Санчо Панса замість попони накрив Сірого і перемотужену лицарію бархановою киреєю з огняними омахами, в яку його вирядили в дуково-му замкові в ніч Альтісідориного змертвихвстання. Окрім того, він ще насолопив ослу на голову митру,— коротко, такого лицювання і такого строю ні один ушак або ж каплій не знав з почину світу.
Парох і бакаляр, зразу впізнавши наших шукайбід, порвалися до них з розгорнутими обіймами. Дон Кіхот ізліз із коня й міцно їх обійняв. А сільська дітлашня рисячими своїми неомильними очима вже догледі-ла митру на ослі і тепер збігалася докупи, скликаючи одне одного:
— Гей, хлопці, погляньте на Санчового осла: він вичепурений краще за Мінга, і на Дон Кіхотову перешкапу: так і світить ребрами!
Ось так, дітлахами оточені, рицар і джура вкупі з парохом і бакаля-ром в'їхали до села й подалися до оселі Дон Кіхотової; а там на порозі вже стояли клюшниця і небога, попереджені про їхній приїзд. Дійшла цяя вість і до Терези Пансихи, Санчової жінки; розчухрана, напіводяг-нута, тягнучи за руку Санчику, свою доньку, вона побігла зустрічати чоловіка; узрівши, що він вичепурений не так, як пристало, на її суд, губернаторові, вона сказала йому:
— Як же се так, чоловіченьку? Додому повертаєшся все одно як на батьківських та ще й на ногу припадаєш? Тебе що, розгубернаторили, губернаторе?
— Цить, Терезо,— одвітував Санчо,— не плаття красить людину, а розум. Дай лиш додому дійти, то не такі дива почуєш. Я привіз грошики, се найголовніше, і збив їх власним спритом, нікого не окрадаючи.
— А кете ті грошенята, любий мій чоловіченьку,— вирекла Тере-за,— а збити їх можна по-всілякому. Хоть би як ти їх збивав — не дивина.
Санчика обійняла батька і спиталася, що він їй привіз; видно, що вона виглядала його, як дощика майового; потім вона вхопилася за його пасок, а Сірого взяла за обротьку, дружина з другого боку взяла Сан-ча за руку, і всі гуртом рушили до дому, залишивши Дон Кіхота в його [664] оселі під орудою клюшниці та небоги, а також у— товаристві пароха й бакаляра.
Дон Кіхот, без довгих церемоній, одразу ж замкнувся з бакаляром і парохом і коротко повідав їм про своє побиття і про те, що він обрікся оброком цілий рік не виїжджати з села, і цього оброку збирається до-певнити дослівно, не відбігаючи від нього ні єдиної йоти і ні єдиного титла, як пристало мандрованому рицареві, вірному свому статутові і правилам рицарського закону. А ще додав, що надумався весь цей рік пастушити й блукати на безлюдді полями, вільно віддаючись своїм палким мріям любовним і живучи доброчесним пастушим життям. Отож він благає пароха і бакалавра, якщо вони не переобтяжені справами і їм не переб'ють важливіші клопоти, пристати до нього: він купить отару овець, і то немалу, щоб здобути право їм усім взиватися пастухами; а ще повідомив, що головне вже зроблено, бо він попридумував для них імення, і то вельми влучні. Панотець поцікавився, які саме. Дон Кіхот одповів, що сам він зватиметься пастухом Кіхотісом, бакаляр пастухом Каррасконом, парох пастухом Попіамбром, а Санчо Панса пастухом Пансіном. Новий цей Дон Кіхотів бзик уразив пароха і бакаляра; однак, боячись, як би він знову задля рицарювання не пустився галайсві-та, і сподіваючись, що за рік він зцілиться, вони сюю його нову витівку схвалили і, визнавши в його навіженстві глузд, зголосилися підігрувати в цьому передузятті.