Розділ 36
Становище наше з Гербертом дедалі гіршало, і боргів ставало все більше, хоч як ми "з'ясовували свої справи", "залишали резерви" і тому подібне. Час же, незважаючи ні на що, ішов собі своїм заведеним ладом, і ось уже Гербертове передбачення збулось: не встигши й зогледітись, я досяг повноліття.
Герберт досяг його за вісім місяців переді мною. Але оскільки він окрім того нічого й не сподівався досягти, ця подія не дуже сколихнула Барнардів заїзд. Інша річ — мій двадцять перший день народження: дожидаючи його, ми наснували купу всіляких гадок та планів, певні, що цього дня мій опікун уже неодмінно сповістить мені щось певне.
Я подбав про те, щоб на Літл-Брітен добре знали, коли саме мій день народження. Напередодні від Вемміка я отримав листовне повідомлення, що містер Джеггерс матиме честь прийняти мене у себе в конторі завтра о п'ятій годині. Це підтвердило наші припущення, що станеться щось важливе, і коли я прибув до опікунової контори в призначену годину, серце моє аж заходилось від хвилювання.
У першій кімнаті Веммік поздоровив мене й ніби ненароком потер собі носа складеним хрустким папірцем, вигляд якого мені вельми сподобався. Але на цю тему він нічого не сказав, а тільки кивнув на двері опікунового кабінету. Був листопад місяць, і містер Джеггерс стояв, прихилившись до полички каміна, а руки заклавши під поли піджака.
— Що ж, Піпе,— сказав він. — Сьогодні я вже маю називати вас "містер Піп". Прийміть мої поздоровлення, містере Піп.
Він потис мені руку — це у нього завжди виходило навдивовижу коротко,— і я подякував йому.
— Сідайте, містере Піп,— запросив мене опікун. Коли я сів, а він лишився стояти, та ще й суплячись на свої чоботи, мені зробилось якось мулько і пригадався той далекий день, що ото мене було посаджено на надгробок. У двох моторошних зліпків на полиці неподалік від нього так по-ідіотському скривились роти, наче вони силкувалися підслухати нашу розмову.
— А тепер, мій юний друже,— почав опікун, немов збираючись допитувати свідка в суді,— нам треба про дещо переговорити.
— Будь ласка, сер.
— Скільки, на вашу думку,— сказав містер Джеггерс, нахиляючись уперед, щоб подивитись на підлогу, а тоді закидаючи голову назад, щоб подивитись на стелю,— скільки, на вашу думку, ви витрачаєте за рік?
— Скільки витрачаю, сер?
— Скільки,— повторив містер Джеггерс, усе ще дивлячись на стелю,— ви — витрачаєте — за — рік? — Після чого обвів поглядом кімнату і завмер, тримаючи в руці хустинку на півдорозі до носа.
Я з'ясовував стан своїх грошових справ так часто, що тепер не мав про них навіть приблизного уявлення. Хоч-не-хоч мені довелося визнати, що я неспроможний відповісти на це запитання. Ці мої слова немовби втішили містера Джеггерса, бо він сказав: "Я так і думав!" — і з неабияким задоволенням висякав носа.
— Ну от, мій друже, я поставив вам запитання,— сказав містер Джеггерс.— Тепер, може, ви у мене що-небудь запитаєте?
— Мені, звичайно, дуже б хотілося поставити вам, сер, навіть декілька запитань, але я пам'ятаю вашу заборону.
— Поставте одне,— сказав містер Джеггерс.
— Чи я дізнаюся сьогодні ім'я свого доброчинця?
— Ні. Поставте друге.
— А чи скоро я про це довідаюсь?
— Зачекайте з цим, а тим часом поставте ще одне запитання,— сказав містер Джеггерс.
Я оглянувся круг себе, але тепер уже, здавалося, неминуче мусив це запитати.
— Чи я… що-небудь одержу, сер?
На ці слова містер Джеггерс, торжествуючи, зауважив:
— Я так і думав, що ми до цього доберемось.— І гукнув Веммікові, щоб приніс йому того самого папірця. Веммік прийшов, вручив його патронові й зник.
— А тепер, містере Піп,— сказав мій опікун,— будь ласка, вислухайте мене уважно. Кредит вам тут було відкрито досить широкий, ваше ім'я у Вемміковій касовій книзі зустрічається досить часто. Але ви, звичайно, маєте борги?
— Боюся, що мушу відповісти "так", сер.
— Ви знаєте, що мусите відповісти "так", чи не правда?— сказав містер Джеггерс.
— Правда, сер.
— Я не питаю вас, скільки ви заборгували, бо ви цього не знаєте, а якби й знали, то не сказали б мені, а применшили б цифру. Так, так, мій друже! — скрикнув містер Джеггерс і замахав пальцем, щоб я й не пробував заперечити.— Вам, цілком можливо, здається, що ви не стали б применшувати, але насправді таки применшили б. Ви вже даруйте, але я знаю краще від вас. Тепер візьміть у руку цей папірець. Узяли? Дуже добре. Тепер розгорніть його й скажіть мені, що це таке.
— Це банкнота,— сказав я,— в п'ятсот фунтів.
— Банкнота,— повторив містер Джеггерс,— в п'ятсот фунтів. Сума чимала, як мені здається. Ви згодні?
— Як же можна не бути згодним!
— Ага. Але все-таки дайте відповідь на запитання,— сказав містер Джеггерс.
— Я абсолютно згоден.
— Отже, ви абсолютно згодні, що це чимала сума. Тепер ця чимала сума належить вам, Піпе. Її подаровано вам на день народження, як завдаток у рахунок ваших сподівань. Надалі ви можете проживати в рік цю чималу суму, але не більше, допоки не з'явиться особа, яка вам її презентує. Тобто віднині виключно ви самі розпоряджаєтесь своїми грішми: щокварталу Веммік вручатиме вам по сто двадцять п'ять фунтів, аж доки ви встановите зв'язок із самим першоджерелом, коли вже відпаде потреба у виконавцеві. Як я вам свого часу казав, я тільки виконавець. Я виконую дані мені вказівки, і за це мені платять. Я вважаю, що ці вказівки нерозумні, але мені платять не за те, щоб я висловлював про них свою думку.
Я вже розтулив рота, щоб подякувати своєму доброчинцеві за таку його неймовірну щедрість, але містер Джеггерс зупинив мене:
— Мені, Піпе, платять не за те, щоб я переказував комусь ваші слова,— холодно зауважив він і звільна підібрав поли піджака — так само, як підбирав слова у розмові,— після чого нахмурено подививсь на свої чоботи неначе підозрював, що вони щось недобре затівають проти нього.
Трохи перемовчавши, я натякнув:
— А оте запитання, містере Джеггерс, про яке ви сказали, щоб я трохи зачекав? Чи можна його знову по ставити?
— Яке саме запитання?— спитав він.
Я мав би знати, що він нізащо не допоможе мені виплутатись, але все-таки мене трохи ошелешила необхідність формулювати запитання мовби заново.