При нашій хлоп'ячій нестриманості ми, мабуть, випили зайвого, а що вже набазікали зайвого — то безперечно. Особливо ми розгарячкували, коли Драмл став під'їдати нас, що ми занадто легковажні з грішми. Я тоді в запалі необачно бовкнув, що не йому б говорити про це, бо ось у мене на очах він з тиждень тому позичив у Стартопа гроші.
— То що ж,— озвався на це Драмл,— я й віддам.
— А я й не кажу, що не віддасте,— заперечив я.— Але мені здається, що краще б ви помовчали про нас і наші гроші.
— Вам здається! — пирхнув Драмл.— О господи!
— І я гадаю,— мовив я далі, намагаючись витримати суворий тон,— що ви самі не позичили б нікому з нас, хоч би як вас просили.
— А й правда,— визнав Драмл.— Жодному з вас я б і пенса не позичив. І нікому не позичив би.
— Я вважаю, що при таких поглядах не зовсім порядно самому в когось позичати.
— Ви вважаєте! — знов пирхнув Драмл.— О господи!
Це мене страх розізлило — тим паче, що його клята тупість виявилась такою невразливою,— і, відмахнувшись від Герберта, який даремно пробував осмикнути мене, я кинув:
— Знаєте, містере Драмл, як уже на те пішло, я вам скажу, що ми з Гербертом подумали, коли ви брали ці гроші у Стартопа.
— А мені начхати, що ви там з Гербертом подумали,— буркнув Драмл. І до всього того, здається, послав нас тихцем під три чорти.
— Але я таки скажу,— затявся я,— хочете ви чи ні. Коли ви ховали ті гроші в кишеню, ми сказали, що ви в душі смієтеся з нього, чому він так легкодумно позичив їх вам.
Драмл зареготав на весь рот,— встромивши руки в кишені й звівши округлі плечі, він сидів і реготав нам у вічі, зовсім не криючись, що так воно й було насправді і що він усіх нас зневажає, як найбільших йолопів.
У цю хвилину заговорив Стартоп, показавши себе куди більш поміркованим, ніж я: він став умовляти Драмла поводитись трохи пристойніше. Стартоп, жвавий і привітний юнак, був повною протилежністю Драмлові, котрий через це раз по раз добачав у його поводженні пряму образу собі. Тож і тепер він відповів чимось брутальним, але Стартоп, щоб залагодити суперечку, підпустив жарт на зовсім сторонню тему, чим викликав дружній сміх усіх нас. Цей невинний успіх супротивника остаточно сказив Драмла, і він раптом висмикнув руки з кишені, розпростав округлі плечі, лайнувся і був би загилив у Стартопа склянкою, якби не господар дому, що в останню секунду спритно схопив його виважену руку.
— Панове,— сказав містер Джеггерс, з незворушним виглядом ставлячи на місце склянку й дістаючи за масивний ланцюжок золотого годинника.— Як не прикро, але вже пів на десяту.
Цей виразний натяк змусив нас усіх підвестися, і ми почали прощатись. Ще й не вийшли ми на вулицю, як Стартоп, наче нічого не було, уже називав Драмла "приятелем". Але "приятель" був настільки непоступливий, що навіть не схотів іти до Геммерсміту разом з ним, і ми з Гербертом, залишившись ночувати в місті, бачили, як вони йдуть кожен іншим боком вулиці — Стартоп попереду, а Драмл позаду, сунучи в тіні будинків, достоту, як ото човном на річці.
Оскільки двері за нами ще не замкнули, я на хвильку залишив Герберта й забіг нагору сказати слівце опікунові. Застав я його у гардеробній, де стояв довгий ряд черевиків,— він старанно намилював руки, щоб змити наші відвідини.
Я сказав йому, що хочу вибачитися за ті прикрощі, які тут сталися, і попросити не дуже на мене сердитись.
— Пр-ру! — озвався він крізь струмінці води, якою споліскував обличчя.— Це пусте, Піпе. А Павук таки принадний тип.
Він обернувся до мене й став витиратися, стріпуючи головою й відфоркуючись.
— Я радий, що він вам видався таким принадним, сер,— відповів я.— Хоча мені він не надто приємний…
— Справді, справді,— погодився опікун.— Вам з ним нема чого спілкуватися. Краще далі від нього. А проте він принадний тип, Піпе, довершений, можна сказати. Знаєте, якби я був віщуном…
Виглянувши з-за рушника, опікун уловив мій погляд.
— Але я не віщун,— додав він, знов затуляючи голову рушником і витираючи вуха.— У мене інша робота, ви знаєте, яка. На добраніч, Піпе.
— На добраніч, сер.
Приблизно за місяць після цього скінчився термін перебування Павука у містера Покета, і на велику полегкість усіх у домі, окрім місіс Покет, він знову зашився у свою родинну шпарину.
Розділ 27
"Дорогий містере Піп!
Пишу я вам на прохання містера Гарджері, аби Ви знали, що він збирається до Лондона у товаристві містера Вопсла і був би радий зустрітися, якби на це Ваша згода. Він зайде до Барнардового готелю у вівторок о дев'ятій годині ранку, а коли Ваша незгода, то, будь ласка, сповістіть. З Вашою бідною сестрою так само, як і тоді, коли Ви від'їжджали. Ми згадуємо Вас у кухні щовечора і все думаємо, що то Ви там говорите і робите. Якщо Вам тепер здасться, що я забагато собі дозволяю, то вже даруйте з пам'яті про нашу давню приязнь. На цім кінчаю, дорогий містере Піп,-
вічно вдячна і віддана Вам
Бідді.
P. S. Він конче наполягає, щоб я написала: "Як-то чудовно буде". Він каже — Ви зрозумієте. Я маю надію і не сумніваюся, що буде Ваша згода побачитися з ним, дарма що Ви тепер і джентльмен, бо у Вас добре серце, а він дуже-дуже достойний чоловік. Я прочитала йому все, крім цього останнього речення, і він дуже наполягає, щоб я ще раз написала: "Як-то чудовно буде".
Одержав я цього листа з ранішньою поштою в понеділок, отже, в запасі лишалася ще доба. А зараз дозвольте мені цілком щиро розповісти, як я сприйняв звістку про приїзд Джо.
Не з радістю, хоч мене багато що й зв'язувало з ним, ні, а з неабияким неспокоєм і явною досадою, бо гостро відчував недоречність цього візиту. Якби можна було відкупитися від Джо грішми, я, безперечно, так би й зробив. Утішало мене тільки те, що він прибуде до Барнардового заїзду, а не до Геммерсміту, і, отже, не зустрінеться з Бентлі Драмлом. Мене не бентежило, що Джо побачать Герберт або його батько, яких я поважав, але я аж сахався на думку, що він потрапить на очі Драмлові, до якого я відчував тільки презирство. І так воно завжди в житті: найбоягузливіше й найнегідніше чинимо ми тоді, коли зважаємо на тих, хто нічого іншого не вартий, крім зневаги.