— Нам непотрібно багато клерків, бо Джеггерс один, а з посередниками люди не хочуть зв'язуватися. Нас тільки четверо. Може, хочете подивитись на решту трьох? Ви ж свій чоловік, можна сказати.
Я погодився. Містер Веммік вкинув крихти галет у поштову скриньку, сплатив мені гроші з каси, ключ від якої тримав десь у себе на спині й діставав з-за коміра, як залізну косичку, і ми піднялися нагору. Будівля була темна й занехаяна, зашмаровані плечі, що лишили свої сліди в Джеггерсовому кабінеті, здавалося, багато років обтирали й стіни сходів, снуючи вгору та вниз. У першій кімнаті другого поверху, що виходила вікнами на вулицю, сидів блідий і одутлий здоровань-клерк, виглядом схожий чи то на шинкаря, чи то на щуролова — він прискіпливо вислуховував трьох-чотирьох обшарпаних клієнтів, ставлячись до них так само нецеремонно, як тут ставилися взагалі до всіх, хто вкладав свої внески до Джеггерсової скарбниці.
— Бере свідчення для кримінального суду,— пояснив містер Веммік, коли ми вийшли.
У кімнаті поверхом вище клерк, подібний до здохляка-тер'єра, такий зарослий, що, здавалося, востаннє його стригли ще собачам, теж морочився з клієнтом; містер Веммік сказав мені, що цей підсліпуватий відвідувач — тиглій, в якого казанок завжди кипить і який може будь-що розтопити; зараз його всього зросив піт, наче він на самому собі випробував власне мистецтво. У кімнатинці вікном на подвір'я сидів сутулий чолов'яга з напухлою щокою, зав'язаною шматком брудної фланелі, вдягнений у старий чорний костюм, немов навощений воском,— він переписував начисто папери, підготовлені двома іншими клерками, для власноручного вжитку містера Джеггерса.
Це були й усі конторники. Коли ми спустились назад, Веммік провів мене до кабінету мого опікуна й сказав:
— Тут ви вже бували.
— А це хто такі? — запитав я, коли мені знов упали в око два відворотно вищирені зліпки.
— Оце? — перепитав Веммік і став на стільця, щоб зняти обидві бридкі голови, спершу здувши з них порох.— Це дві знаменитості. Славетні наші клієнти, які й нас вивели в люди. Ось цей хлопака (ти, мерзотнику, либонь, уночі злазив і вмочався в чорнильницю,— ач, уся брова в чорнилі!) забив свого хазяїна, і так ладно, що й трупа не знайшли.
— То він такий і був? — спитав я, аж відсахнувшись від людомора, тимчасом як Веммік сплюнув йому на брову й розтер плювок рукавом.
— Такий-такісінький, щоб ви знали! Зліпок зроблено в Ньюгейті, як тільки його зняли з шибениці. А ти дуже до мене був прихилився, ге ж, пройдо? — сказав Веммік, і на пояснення свого ніжного звертання доторкнувся до брошки з дівою та плакучою вербою біля нагробка й урни і докинув: — Спеціально для мене замовляв!
— А ця леді на брошці — якась конкретна особа? — поцікавився я.
— Ні,— відповів Веммік.— Тільки гра його уяви. (А уява у тебе жвава була, ге ж?) Ні, містере Піп, в цій справі не було жодних леді, крім однієї, а та на леді аніскілечки не скидалася, і урна й увік би її не зацікавила, хіба що була б з горілкою.
Перекинувшись увагою до брошки, Веммік поставив зліпок і протер брошку хустинкою.
— А цей другий так само скінчив? — спитав я.— Вираз у нього не кращий.
— Маєте рацію,— сказав Веммік,— вираз якнайхарактерніший. Так ніби одну ніздрю зачепили риболовним гачком і смикнули за волосінь. Цей так само скінчив, справді, і такий кінець тут цілком природний, можете повірити. Він підробляв духівниці, цей різун, а також, здається, вкорочував віку гаданим заповідачам. Хоча ти й джентльменськими манерами не гребував — (містер Веммік знов ударився в ніжність) — і казав, що вмієш писати по-грецькому. Атож, хвалько! Який же ти був чистобрех! Зроду я такого чистобреха не бачив! — Уже зібравшись повернути свого приятеля-небіжчика назад на полицю, Веммік приторкнувся до найбільшого свого жалобного персня і сказав: — Посилав до ювеліра придбати для мене цю річ рівно за день перед кінцем.
Поки Веммік ставив другий зліпок на місце й злазив зі стільця, мені спало на думку, що, мабуть, і решта його коштовностей не інакшого походження. А оскільки він не крився з цією матерією, я й наважився прямо спитати у нього, коли він уже стояв на підлозі й витирав руки.
— О так,— відповів Веммік,— це все однорідні дарунки. Один тягне за собою іншого, так воно і йдеться. Я ніколи не відмовляюся. Все-таки цікавинки. І крім того майно. Може, вони й небагато чого варті, але таки це майно, та ще й рухоме. Для вас, з вашими блискучими перспекти-вагли, це абищиця, але щодо мене, то я дотримуюсь принципу: "Рухомого майна з рук не випускай".
Коли я схвалив цей його погляд, він дружнім тоном додав:
— Якби ви у вільну часину завітали до мене у Волворт, я радо запропонував би вам ночівлю. Чимось особливим здивувати вас я не зможу, але дві-три цікавинки знайдеться таких, що вам сподобаються, та й садок у мене нічогенький, і альтанка.
Я відповів, що залюбки скористаюсь його запрошенням.
— Щиро дякую,— сказав він.— Отже, коли вам буде зручніш — ласкаво прошу. А у містера Джеггерса ви ще не обідали?
— Ще ні.
— Ну, то він почастує вас вином і, мушу сказати, добрим вином,— сказав Веммік.— А я почастую пуншем, і теж непоганим. І ще одне я вам скажу: коли обідатимете у містера Джеггерса, зверніть увагу на його економку.
— Щось рідкісне?
— Ну, щось як дика приборкана тигриця. Скажете — не така вже рідкість. А я вам на це відповім, що треба знати, наскільки вона була дика і як багато зусиль пішло на те, щоб її приборкати. Ви ще більше зможете оцінити таланти містера Джеггерса. Отож зверніть увагу.
Я сказав, що постараюся, тим паче, що його слова розпалили мою цікавість. Коли я вже зібрався прощатись, він спитав, чи не хотів би я хвилин п'ять подивитись на містера Джеггерса "у роботі"?
З кількох причин — одна з поважніших серед них була та, що я не зовсім уявляв собі, яким саме буває містер Джеггерс "у роботі",— я погодився. Ми впірнули в Сіті й випірнули у затовпленому поліційному суді, де кровний (в убивчому розумінні) родич небіжчика з такою вигадливою уявою щодо брошок стояв за огорожею й похмуро жував щось, а мій опікун провадив допит — чи, може, перехресний допит, не знаю — якоїсь жінки, наганяючи страху на неї, і на суддів, і на всіх присутніх. Якщо хто-небудь, незалежно від того, яка його роль, казав щось таке, що не припадало йому до смаку, він негайно ж вимагав: "Запишіть!" Якщо хтось не визнавав чого-небудь, він казав: "Я це з вас витягну!", а якщо хтось зізнавався, казав: "Ось ви й попалися!" Тільки-но піднесе він пальця до рота, як суддів уже проймає дрож. І злодії, і злодієлови прислухались до його слів, мов заворожені, і здригалися, коли він поводив бровою в їхній бік. Чиї інтереси він обстоював — я так і не второпав: він, здавалося, геть усіх стирав на порох; знаю тільки, що в ту хвилину, коли я навшпиньках пробирався до виходу, він був не на боці суддів, бо ноги старого добродія у кріслі голови суду дрібно тремтіли під столом від суворого звинувачення містера Джеггерса, що його нинішня поведінка не гідна представника британського закону і правосуддя.