— Гадаю, що й з Вест-Індією я теж заведу торгівлю — цукром, тютюном, ромом. І ще з Цейлоном, там особливо цінні слонові бивні.
— Для цього тобі треба буде багато кораблів,— зауважив я.
— Цілу флотилію,— підтвердив він. Приголомшений розмахом цих торговельних операцій, я запитав, куди переважно курсують кораблі, що їх він тепер застрахував.
— Я ще не почав їх страхувати,— пояснив він.— Поки що я приглядаюся.
Цей різновид занять якось уже більш узгоджувався з Барнардовим заїздом, і я з порозумінням зауважив:
— Ага!
— Атож. Я працюю у фінансовій конторі й приглядаюся.
— А фінансова контора дає зиск? — запитав я.
— Кому саме? Ти маєш на увазі — юнакові, що в ній працює? — замість відповіді запитав він сам.
— Так. Тобі.
— Та, власне, ні. Мені — ні.— Він сказав це таким тоном, наче добре зважив усі "за" й "проти".— Прямого зиску не дає. Тобто платні я ніякої не одержую і мушу утримуватись… власним коштом.
Це вже зисками й не пахло, і я похитав головою, наче натякаючи на те, що при таких джерелах прибутків не дуже обростеш капіталом.
— Але суть у тому,— пояснив Герберт Покет,— що ти приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й приглядаєшся.
З його слів хтось би подумав, що як не сидіти в конторі, то, "розумієш", і приглядатись не можна; але я поклався на його досвід і промовчав.
— А потім настає час,— сказав Герберт,— коли враз перед тобою з'являється щаслива нагода. Ти — за неї, береш усе, що вона може тобі дати, збиваєш капітал, і вже ти кум королю. А коли у тебе в руках капітал, залишається тільки орудувати ним.
Це дуже нагадувало його поведінку під час нашої сутички в садку — просто дуже. І свою бідність він сприймав точнісінько так само, як тоді був сприйняв поразку. Здавалося, йому що всі копняки та стусани долі, що ті мої удари — було однаково. Він явно не мав нічого, окрім найпотрібнішого мінімуму, бо все, на що я б не кинув оком, виявляється, було прислане сюди чи з кав'ярні, чи ще звідкілясь, і то моїм коштом.
А проте, розжившись подумки на багатство, він зовсім не заносився з ним, тож я навіть відчув вдячність за таку його скромність. Це було приємним додатком до його й без того приємної натури, і ми з ним зразу заприязнилися. Ввечері ми вийшли прогулятись по вулицях і побували за півціни в театрі, тобто на другій п'єсі, що їх ставили одним заходом; наступного дня сходили до Вестмінстерського абатства, а надвечір гуляли в парках, і я запитав себе в думках: хто підковує усіх цих коней, і пошкодував, що не Джо.
Як я прикинув у неділю, збігло добрих кілька місяців, відколи я розпрощався з Джо й Бідді. Поміж мною і ними проліг широкий простір, болота відступили кудись бозна-як далеко, і створювалось таке враження, ніби й час розсунувся. Що я оце тільки минулої неділі у своєму старому недільному вбранні був у нашій старій церковці — цей факт здавався і з географічного погляду, і з громадського цілком абсурдним, і земля, і небо заперечували саму таку можливість. А притім на людних лондонських вулицях, яскраво освітлених у вечірньому присмерку, мені вчувалися сумовиті докори, що я покинув так далеко нашу бідну стару кухню, і серед глухої ночі хода ледацюги-сторожа, що снував подвір'ям Барнардового заїзду, вдаючи, ніби виконує свою охоронну місію, глухо відлунювала у мене в серці.
У понеділок уранці за чверть до дев'ятої Герберт вирушив показатись — а водночас, мабуть, і приглянутись — до своєї контори, і я пішов разом з ним. Ми домовились, що за пару годин він звільниться і проведе мене до Геммерсміту. Бачачи, куди понеділкового ранку спрямовували свої стопи молоді страхувальники, можна було зробити висновок, що яйця, з яких вилуплюються ці майбутні велетні торгівлі, як і яйця страусів, треба тримати у гарячому поросі. Та й сама зачухана контора, де сидів Герберт, аж ніяк не скидалася на добрий спостережний пункт: містилась вона у дворі на третьому поверсі, і з вікон її, що виходили на вікна іншого такого самого приміщення третього поверху, ні до чого було й приглядатись.
Чекати мені довелось мало не до полудня, і я за цей час побував на біржі, де під оголошеннями суднових компаній сиділи якісь неголені люди, що видались мені заможними купцями, тільки невідомо чого похнюпленими. Коли з'явився Герберт, ми пішли перекусити в одній знаменитій кав'яренці, яку я тоді сприйняв з усією можливою шанобливістю, а тепер згадую як найнахабніше ошуканство на всю Європу, і де — чого я й у той день не міг не помітити — підливи на скатертинах, ножах і фартухах офіціантів було значно більше, ніж при печені. Підживившись тут за досить помірну ціну (якщо врахувати, що жирні плями надавались безплатно), ми вернулись у Барнардів заїзд по мою валізку й поїхали диліжансом до Геммерсміту. Дістались ми туди близько третьої години і вже за кілька хвилин були біля будинку містера Покета. Відчинивши хвіртку, ми опинились у невеликому садку понад річкою, в якому грались діти господаря. Невдовзі я вже зміг спостерегти — а я в цьому питанні чоловік безсторонній, отже, моя думка може бути об'єктивною,— що діти містера й місіс Покет не так росли чи там виховувались, як літали перевертом.
Місіс Покет сиділа під деревом на садовому кріслі, поклавши ноги на друге таке саме крісло, і читала, а дві няньки прогулювались по садку, поки діти гралися.
— Познайомтесь, мамо,— сказав Герберт,— ось цей юнак — містер Піп.
Після цього місіс Покет привітала мене з належною гідністю.
— Мастере Елік і міс Джейн! — окликнула одна з няньок двох дітей.— Якщо ви лазитимете в кущі, то впадете в річку й потопитесь, і що тоді ваш тато скаже?
Тут-таки вона підняла хустинку місіс Покет і зауважила:
— Це вже сьогодні вшосте ви губите її, мем!
Після чого місіс Покет засміялася й сказала: "Дякую, Флопсон", а тоді вмостилася зручніше — тепер уже тільки на одному кріслі — і знов заходилася читати. Вираз її обличчя відразу ж став такий уважний і зосереджений, наче вона цілий тиждень не відривалася від книжки. Однак, не пробігши й десяти рядків, вона зненацька підвела на мене погляд і спитала:
— Матінка ваша, гадаю, жива й здорова?