— Та вже ж, я не дуже перебірлива.
Гордощам моїм ледве чи полестили слова Бідді, але я знав, що вони щирі.
— А натомість,— сказав я, вирвавши ще жмут трави й одну-дві стеблинки встромивши в рот,— бач, який я зробився. Неспокійний, усім невдоволений і… та це було б ще пусте, якби мені не кинули в очі, який я простак і селюк!
Бідді раптом обернулась і подивилася на мене куди уважніше, ніж хвилину тому на вітрильники.
— Сказати таке — це було не дуже правдиво й не дуже чемно,— зауважила вона, знов одводячи погляд у бік річки.— Хто це сказав?
Я розгубився, бо й не помітив, як зопалу вибовкнув зайве. Але тепер уже нікуди було відступати, і я зізнався:
— Вродлива панночка в домі міс Гевішем, вона найвродливіша на світі, і я просто зачарований нею і заради ж неї й хочу стати джентльменом.
Після цього безтямного зізнання я почав кидати жмутки зірваної трави в річку, немов і сам був не від того, щоб кинутись услід за ними.
— Ти хочеш стати джентльменом на злість їй чи щоб прихилити її до себе? — помовчавши, тихо спитала Бідді.
— Не знаю,— похнюплено відповів я.
— Бо коли на злість їй,— вела далі Бідді,— то я думаю — хоча тобі видніше,— що краще й розсудливіше було б знехтувати ці слова. А коли ти хочеш прихилити її, то я думаю — хоча тобі видніше,— що вона цього не варта.
Точнісінько те саме, що й я думав, і скільки разів! Точнісінько те саме, що й зараз мені було ясніше ясного. Але як міг я, бідний збаламучений сільський хлопчина, уникнути тієї дивовижної непослідовності, в яку день крізь день впадають і найкращі та найрозумніші з чоловіків!
— Це все, можливо, й правда, але що ж, як я зачарований нею?
Сказавши ці слова, я упав ниць на траву, обіруч учепився в чуприну і щосили шарпонув. Добре усвідомлюючи, як мало глузду й розваги в цьому божевіллі, що опосіло моє серце, я подумав, що нічого кращого й не заслужив, як піднести свою голову за волосся й бебехнути нею об рінь, щоб не діставалась такому йолопові, як я.
Бідді була найрозумніша з дівчат і більш не стала мене напоумляти. Вона поклала свою ніжну, хоч і огрублу від роботи руку на мої долоні й одну за одною лагідно витягла їх з чуприни. Потім заспокійливо погладила мене по плечах, а я затуливсь рукавом і трохи поплакав — точнісінько як отоді біля броварні,— невиразно відчуваючи, якої тяжкої кривди я зазнав чи то від когось одного, чи, може, від усіх.
— Я все-таки рада,— сказала Бідді,— що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.— Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: — Пройдемося ще далі чи вже завернемо додому?
— Бідді! — скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.— Я завжди тобі все говоритиму!
— Поки не станеш джентльменом,— додала Бідді.
— Ти ж знаєш, що я ніколи ним не стану, отже, це й буде завжди. Хоча я й не дуже маю що казати тобі, ти ж знаєш усе, що я знаю,— я вже говорив це тобі того вечора вдома.
— Атож,— майже пошепки промовила Бідді, дивлячись на кораблі. І тоді повторила тим самим бадьорим голосом: — То пройдемося ще далі чи завернемо додому?
Я сказав Бідді, що краще пройдемось далі, і ми так і зробили, а літнє надвечір'я навкруг змінив літній вечір, і все було таке прегарне. Я задумався, чи не природніше й правильніше було б задовольнитись цим моїм життям, аніж при світлі свічки грати в дурня у кімнаті з зупиненими годинниками й терпіти зневагу Естелли. Я подумав, що треба було б викинути її з голови разом з усіма іншими спогадами й химерами і полюбити ту роботу, яка мені судилась, стати добрим майстром. Бо хіба ж не ясно було, що якби в цю мить поруч зі мною була Естелла, а не Бідді, то вона довела б мене до розпачу? Я не міг не визнати, що так воно, безперечно, й було б, і сказав сам собі: "Який же ти дурень, Піпе!"
Ми йшли й говорили, говорили, і все, що казала Бідді, здавалося сущою правдою. Бідді ніколи не піддражнювала мене, не вередувала, не мінялася з дня на день; якби вона завдала мені болю, то це їй би самій заболіло, а зовсім би її не врадувало: вона швидше собі заподіяла б рану, аніж мені. Але ж як це виходило, що я просто не міг віддати їй перевагу перед тією, другою?
— Бідді,— сказав я, коли вже ми верталися додому,— я так хотів би, щоб ти змогла мене вирятувати!
— Я теж хотіла б,— сказала й вона.
— Якби я тільки міг закохатися в тебе… Ти нічого не маєш, що я говорю отак просто, як щирій товаришці?
— Та чого б я щось мала,— сказала Бідді.— На мене можеш не зважати.
— Якби я зміг покохати тебе, це було б чудово!
— Але в тому-то й річ, що ти ніколи цього не зможеш,— сказала Бідді.
Того вечора це не здавалось мені таким уже неймовірним, як, скажімо, напередодні. Я пробурмотів, що не зовсім у цьому певний. Але Бідді заявила, що вона таки певна і нема тут про що й розводитись. У глибині душі я був з нею згоден, а проте категоричність Бідді трохи мене різонула.
Поблизу цвинтаря нам треба було перейти дамбу й перелізти через огорожу біля самого шлюзу. Зненацька перед нами чи то зі шлюзу, чи з очерету, чи з твані (що цілком відповідало б його вайлуватій натурі) вихопився Старий Орлік.
— Привіт! — буркнув він.— Куди це ви вдвох мандруєте?
— Куди ж, як не додому?
— Е, тоді щоб мене шпигонуло, якщо я не проведу вас.
Накликати на себе цю кару було у нього улюбленою примовкою. Оскільки я знаю, він не надавав цьому вислову якогось певного значення і вживав його, як і своє вигадане ім'я, просто щоб дражнити людей, щоб їм чулася тут якась невиразна, але страшна погроза. Мені-от малому уявлялося, що якби він надумав шпигонути мене, то зробив би це гострим кривим гачком.
Бідді не хотілося, щоб він нас супроводив, і вона прошепотіла мені:
— Нехай він не йде з нами, я не люблю його!
А що я теж не дуже його любив, то взяв на себе сміливість подякувати йому й сказати, що ми й самі дорогу знаємо. У відповідь на це він зареготав і відстав від нас, хоча оддалеки таки побрів слідом.