Самі ж вони, бувши дорослі, робили собі, що хотіли, й розважалися уволю. Цей пройда Памблечук навіть засів на чільному місці, піднісши себе до ролі загального благодійника, а заходившись пасталакати про те, як приписали мою особу до науки, зловтішно поздоровив усіх присутніх з тим, що віднині я підлягаю арештові, якщо гратиму в карти, питиму спиртне, ходитиму допізна, водитимуся з поганим товариством або вчиню який інший переступ — у договорі вони перелічувались як майже неминучі для мене,— і для кращого унаочнення своїх просторікувань поставив мене на стільця поруч із собою.
Ще я згадую з цієї пишної врочистості те, як вони, тільки-но почнуть злипатися мої очі, розбуркають мене і наказують тішитись. Як уже пізнім вечором містер Вопсл продекламував Коллінзову оду, так громовито брязнувши об землю закривавленим мечем, що прибіг офіціант і сказав: "Купці-постояльці з нижнього поверху передають вам вітання і нагадують, що тут не акробатський шинок". Як вони всі були в пречудовому настрої, коли верталися додому, і співали "О, красуне!", причому містер Вопсл запевняв своїм дужим басищем (у відповідь на причепливість заспівувача, котрий у цій пісні вперто намагався вивідати, хто чим дише), що це таки у нього кучері біляві і що це саме він на прощу йде, молодий та жвавий. І останнє, що я згадую,— як уже опинившись у своєму ліжку, я відчув себе глибоко нещасним: у душі я був рішуче певний, що ніколи не полюблю ремесла Джо. Колись я його любив, але це вже відійшло в минуле.
Розділ 14
Нема прикріше, як соромитись рідної домівки. Можливо, що в основі цього лежить чорна невдячність, за яку рано чи пізно доводиться розплачуватись, але все-таки безмежно прикре це відчуття, знаю по собі.
Через сестрину вдачу домівка ніколи не була мені особливо любою. Але домівку освячувала присутність Джо, і я досі вірив у неї. Я вірив, що наша вітальня не гірша від якого-небудь вишуканого салону, вірив, що парадні двері — це таємничі врата величного храму, відкривання яких супроводиться жертвоприношенням у вигляді смажених курей, вірив, що наша кухня — нехай і не розкішне, але цілком пристойне приміщення, вірив, що кузня — осяйний шлях до самостійного дорослого життя. І ось не минуло й року, як усе це змінилося. Тепер наша оселя здавалась мені звичайною й простацькою, і я б ні за що у світі не хотів, щоб її побачили міс Гевішем та Естелла.
Якою мірою я сам завинив у таких негідних думках, а якою міс Гевішем чи моя сестра — це тепер не має значення ні для мене, ні для будь-кого. Головне, що зміна сталася, і саме в мені. Добре це чи зле, можна її вибачити чи ні — але вона сталася.
Колись мені здавалось, що як тільки я закасаю рукави і вступлю нарешті до кузні в ролі підмайстра Джо, гордості й щастю моєму не буде меж. Але тепер, і справді опинившись у цій ролі, я відчував лише те, що всього мене запорошив дрібний вугільний пил та що день у день мою душу гнітить такий тягар спогадів, перед якими ковадло — це суща пір'їна. В подальшому зі мною не раз бували випадки (як, мабуть, і з більшістю людей бувають), коли на якийсь час щось таке наче густа запона заступає все, чим життя цікаве й гарне, коли тобі зостається самий лише тупий біль. Так-от — найважчою і найщільнішою була ця запона, коли переді мною прослався безпросвітний шлях мого учнівства у Джо.
Пам'ятаю, як трохи пізніше в ту пору я, бувало, частенько стояв недільного вечора на цвинтарі, коли землю огортав присмерк, дивився на обвітрені болота і знаходив у них якусь подібність до власного життя: і там, і тут усе пласке й рівне, тільки вдалині дорога невідь-куди, густий туман і море. Таким пригніченим я почував себе з найпершого свого учнівського дня, хоча з задоволенням можу визнати, що за весь час чинності мого договору я ні разу навіть не натякнув Джо про свій стан. Це, власне, єдине, що мені приємно згадати з тогочасної своєї поведінки.
Бо хоч я іще дещо маю сюди додати, вся заслуга в цьому належить не мені, а Джо. Не моя відданість, а тільки відданість Джо утримала мене від того, щоб утекти з дому й піти у солдати або в моряки. І зовсім не через власну роботящість працював я в кузні досить сумлінно, хоч і не виявляв при цьому ніякого запалу. Годі й сказати, наскільки далеко поширюється у світі вплив чесного трударя, щирого серцем і відданого своєму обов'язкові, але, в усякому разі, для ближніх цей вплив, безперечно, не минає без сліду. Я добре знаю, що як і було щось путнє у моєму учнівстві, то завдячувати його треба Джо, котрий умів задовольнятись життям, а не мені, вічно невдоволеному химерникові.
Хто може сказати, чого я хотів? Я й сам цього не знав. Мене жахало, а що, як у нещасливу годину підведу я голову — саме коли матиму найбрудніший і найпростацькіший вигляд — і раптом побачу, як з-поза дерев'яної рами вікна на мене дивиться Естелла? Я боявся, що рано чи пізно вона застукає мене при чорній роботі, закіптюженого з ніг до голови, і насміється, й покаже свою зневагу.
Скільки разів після смерку, коли я роздимав міхи для Джо і ми співали "Старого Клема", мені згадувалось, як ця пісенька звучала в домі міс Гевішем, і ввижалося у вогні обличчя Естелли, як її гарненькі кучері розвівав вітер, яким презирством горіли її очі,— і за кожним разом я оглядався до чорних отворів вечірніх вікон, неначе бачив там, як вона тільки-но відвернула лице, і проймався певністю, що нарешті вона прийшла.
А коли після роботи ми йшли вечеряти, і кухня й сама їжа здавались мені ще й надто вбогими і я дужче, ніж будь-коли, соромився, невдячний, рідної домівки.
Розділ 15
Оскільки я вже переростав кімнатинку двоюрідної Вопслової бабці, мій освітній курс у цієї здитинілої на-вчительки вичерпався. Щоправда, на той час я вже встиг перейняти від Бідді все, що вона пізнала — від зошита-прейскуранта до аркушика з жартівливою пісенькою, колись придбаною за півпенса. Членоподільними в цьому літературному витворі були тільки два рядочки:
Коли у Лондон я приїхав, сер,
Туу-рул, луу-рул,
Туу-рул, луу-рул,
Чи ж не зазнав я в місті лиха, сер?
Туу-рул, луу-рул,
Туу-рул, луу-рул,-
але у своєму прагненні просвітитись я все-таки чесно вивчив його напам'ять і не піддавав сумніву мистецьких його вартостей, хоч мені здавалося (та й тепер здається), що "туу-рулів" там містилося більше, ніж поезії. Спраглий знань, я попрохав містера Вопсла вділити мені кілька окрушин цього духовного покорму, на що він милостиво погодився. Виявилося, однак, що я потрібен був йому тільки як статист — щоб було кому суперечити й грозитися, над ким ридати, кого обіймати, хапати, душити й жбурляти на землю в найрозмаїтіших різновидах. Отож невдовзі я відмовився від таких студій, хоч тим часом містер Вопсл у своєму поетичному запалі вже встиг завдати мені серйозних ушкоджень.