— Атож, атож! — скрикнула Камілла, чиї розпаленілі почуття, здавалось, перемістилися з ніг до грудей.— Щира правда! Я винна, що так прихиляюся серцем, але на це нема ради. Безперечно, моє здоров'я було б куди краще, якби я була не такої вдачі, а проте я не стала б інакшою, навіть якби й могла. І хоч страждання мої незмірні, мене, коли я прокидаюся серед ночі, втішає думка, що я саме така.
І вона знов дала волю своїм емоціям.
Міс Гевішем і я ні разу за цей час не зупинилися, а все кружляли й кружляли — то мало не доторкаючись до гостей, то віддаляючись від них у протилежний кінець похмурої зали.
— А цей Метью! — вела далі Камілла.— Щоб ніколи не засвідчити своїх родинних почуттів, ніколи не завітати до міс Гевішем! Я лежу на канапі з розшнурованим корсетом, лежу, бува, годинами без пам'яті, голова схилена набік, волосся розкидане, ноги й не знаю де…
— Далеко вище ніж голова, серденько,— зауважив містер Камілла.
— В такому стані я проводжу буквально цілі години, і все через цю чудну й незрозумілу поведінку Метью, а хоч би слово подяки від кого-небудь почула!
— Нічого дивного в цьому немає! — зазначила поважна леді.
— Бачте, моя люба,— докинула міс Сара Покет (особа солоденька і в'їдлива),— тут уся справа в тому, від кого саме ви сподіваєтесь подяки, голубко.
— Не сподіваючись ані подяки, ані будь-чого,— повела далі Камілла,— я лежу в такому стані цілі години, ось і Реймонд свідок, що я просто задихаюся, вже й імбирна настоянка не бере, а раз мій стогін почули навіть через вулицю у настроювача піаніно, бідні його дітки подумали, що то голубки десь воркують… а тепер мені кажуть…— Камілла раптом приклала руку до горла, і з уст у неї ринули звуки, за своєю складністю порівнянні хіба що з новими хімічними сполуками.
Коли було згадано ім'я Метью, міс Гевішем зупинила мене й зупинилась сама і втупилася в ораторку. Під дією цього погляду звукотворення Камілли враз урвалося.
— Метью прийде сюди, коли я лежатиму на цьому столі,— суворо заявила міс Гевішем.— Осьде буде його місце,— вона стукнула костуром по столу,— в моєму узголів'ї! А ви стоятимете тут! А ваш чоловік он тут! А Сара Покет тут! А Джорджіана тут! Тепер уже ви знаєте, де чиє місце, коли прийдете бенкетувати над моїм трупом. Тож можете забиратись!
Називаючи кожне з імен, вона при цьому стукала костуром по столу в новому місці. А потім сказала: "Веди мене, веди мене!" — і ми рушили знову.
— Гадаю, нам нічого іншого не залишається,— вигукнула Камілла,— як підкоритися й відійти! Це так багато важить — побачити, нехай навіть на хвилинку, того, кого любиш, до кого відчуваєш прихильність. Коли я тепер пробуджуватимусь серед ночі, думка про цю зустріч буде мені сумовитою відрадою. Якби ж то Метью скуштував цієї втіхи! Але він сам себе обкрадає. Я твердо вирішила не виставляти напоказ своїх почуттів, тільки ж це так прикро, коли тобі кажуть, ніби ти жадаєш бенкетувати над тілом своєї рідної… так наче ти велетень-людожер з казки… І коли ще тобі кажуть забиратися! Хто б подумав!
Груди місіс Камілли заходили ходором, і вона вже приклала до них руку, коли її підхопив містер Камілла, і ця шановна леді з виразом непохитної витривалості на обличчі,— в якому можна було вгадати намір гепнутись на підлогу, тільки-но вона опиниться за дверима,— послала рукою поцілунок міс Гевішем і дозволила себе вивести. Після цього Сара Покет і Джорджіана якийсь час позмагалися, котра з них покине кімнату останньою. Але Сара була куди спритніша: вона так вихилясто тупцювала навколо Джорджіани, що тій хоч-не-хоч довелося вийти першою. Тоді Сара Покет прорекла на прощання: "Хай вас бог береже, дорога міс Гевішем!", зобразила на своєму горіхово-шкаралупистому личку вибачливий усміх щодо людських слабостей і собі теж вийшла.
Поки Естелла зі свічкою в руках проводила гостей, міс Гевішем усе ще ходила по залі, поклавши руку мені на плече, але дедалі повільніш і повільніш. Нарешті вона зупинилась перед каміном, задумано пробурмотіла щось під ніс і сказала:
— Сьогодні мій день народження, Піпе.
Я вже хотів поздоровити її, але вона піднесла вгору костура.
— Я не дозволяю про це говорити. Не дозволяю ні тим, що зараз були тут, ні будь-кому іншому. Вони приходять сюди в цей день, але згадувати про це не сміють.
Я, звичайно, теж відмовився від такого наміру.
— У цей день задовго до того, як ти народився, сюди принесли цю купу гнилля,— вона тицьнула костуром на павутиння посеред столу.— Ми з нею постаріли разом. Пиріг потрубила мишва, а мене трублять зуби гостріші, ніж у мишей.
Притисши до грудей костура, вона стояла у своїй колись білій, але давно вже пожовклій і вибляклій сукні і дивилась на стіл, що його біла скатертина теж давно пожовкла й виблякла, і все у цій кімнаті, здавалося, ось-ось розсиплеться від першого ж доторку.
— Коли ця руїна довершиться,— сказала вона з моторошним виразом в очах,— і коли мене покладуть у весільній сукні на цей весільний стіл — а це таки буде, і буде як останнє прокляття йому! — я б тільки одного хотіла: щоб це сталося в мій день народження.
Вона дивилася на стіл так, наче вже бачила там саму себе небіжчицею. Я стояв непорушно. Повернулась Естел-ла і теж непорушно застигла. Так ми простояли досить довго. У спертому повітрі зали, у цій загуслій темряві, що визирала з кутків, мене раптом пронизав страх: а що, як і ми з Естеллою ось-ось почнем розкладатись?
Нарешті міс Гевішем — не поступово, а якось так ураз прочнувшись,— сказала:
— Ану-но подивлюсь, як ви граєте в карти. Чому ви не починаєте?
Тоді ми вернулися до її кімнати й засіли грати, як і першого разу. Я все так само програвав, а міс Гевішем неухильно стежила за нами й раз по раз нагадувала мені, яка Естелла вродлива, і прикладала різні прикраси до її грудей та волосся, щоб ця врода ще більш вражала.
Естелла, зі свого боку, ставилась до мене, як і тоді, хіба що вже й озиватись перестала. Коли ми зіграли конів із шість, міс Гевішем призначила день мого наступного візиту, і мене вивели надвір, щоб знов погодувати, як собача. Потім мені, як і за перших відвідин, дозволили самому поблукати по садибі.