— Я чудово вас розумію.
— І ви розумієте, що все це чисто умоглядно?
— Так, я розумію, що все це чисто умоглядно.
— Чисто умоглядно,— повторив Веммік.
— Уявіть собі, Піпе, що надмірні переживання й жах перед смертю трохи надвередили розум жінки, і, опинившись на волі, вона побоялася жити серед людей і —прийшла шукати притулку у свого адвоката. Уявіть собі, що він узяв її до себе і щоразу, коли її нестримна дика натура ладна була розбуятись, приборкував цю дикість, нагадуючи жінці про свою владу над нею. Ви усвідомлюєте, що це все вигадана історія?
— Цілком усвідомлюю.
— І от уявіть собі, що дитина ця виросла і вийшла заміж з розрахунку. Що мати її досі жива. Що батько її досі живий. Що батько й мати нічого не знають одне про одного, хоч і перебувають за кілька миль — нехай навіть за кілька ярдів — одне від одного. Що таємниця й лишається таємницею, як не вважати, що ви до неї докопалися. На цю останню деталь зверніть особливу увагу.
— Добре.
— Вемміка я теж попрошу на це звернути особливу увагу.
Веммік відповів:
— Добре.
— В ім'я кого варто було б відкривати цю таємницю? В ім'я батька? Не думаю, щоб зустріч з матір'ю полегшила його становище. В ім'я матері? Якщо її недаремно обвинувачували, то не думаю, щоб вона після цього відкриття відчула себе безпечніше. В ім'я дочки? Не думаю, щоб їй це вийшло на краще: чоловік, знаючи про її походження, мав би зайву перевагу над нею, а саму її покрила б ганьба, якої вона щасливо уникала двадцять років і може не зазнати й довіку. Але додайте до цього ще те, що ви, Піпе, її кохали, що вона була втіленням ваших "жалюгідних мрій",— які, між іншим, не тільки вам одному забивали голову,— і я скажу до вашого відома (а ви, подумавши, визнаєте мою рацію), що як це робити, то краще б ви цією вашою перев'язаною правою рукою відрубали собі перев'язану ліву руку, а тоді передали сокиру Веммікові, щоб він відрубав вам і праву.
Я подивився на Вемміка; обличчя його було дуже поважне. Він повагом приклав вказівного пальця до уст. Я зробив так само. Так само зробив і містер Джеггерс.
— Ну, Вемміку,— сказав він, уже звичайним своїм тоном,— то на чому ж ми зупинились, коли ввійшов містер Піп?
Я запримітив, що, взявшись за роботу, вони ще кілька разів обмінялися тими своїми дивними поглядами,— тільки тепер кожен з них підозрював, а може, й певний був, що проявив свою суто людську слабість, аж ніяк не допустиму при їхньому фахові. Саме тому, як мені здалося, вони стали такі непоступливі один перед одним: містер Джеггерс тримався якнайвладніше, а Веммік уперто стояв на своєму, коли мав хоч найменшу для цього підставу. Я ще ні разу не бачив, щоб в їхній співпраці панувала така незлагода, бо, як правило, вони чудово ладнали між собою.
Аж це — неначе сама доля вирішила підмогти їм — до кабінету вступив Майк, той самий клієнт з хутряною шапкою і звичкою витирати носа рукавом, що я його побачив, ще коли вперше опинився в цих стінах. Виглядало на те, що у цього типа завжди як не він сам, то хтось із рідні в халепі (тобто в Ньюгейті); отож і цим разом він повідомив, що його старшу дочку заарештовано за підозрою в крадіжці з крамниці. Коли він викладав цю сумну пригоду Веммікові — тимчасом як містер Джеггерс велично й відсторонено стояв біля каміна,— на очах у нього випадково зблиснула сльоза,
— Що це з вами? — вкрай обурено запитав Веммік.— Ви прийшли сюди рюмсати?
— Та це я ненароком, міст'ре Веммік.
— Ні, нароком! — заявив Веммік.— Як ви посміли? Вам тут нема чого робити, якщо ви й слова не годні вимовити, щоб не бризкати, як зіпсуте перо. І що ви собі думаєте?
— Та бува, що й несила стримати своїх почуттів, міст'ре Веммік,— став виправдовуватись Майк.
— Своїх чого? — з люттю вигукнув Веммік.— Ану-но повторіть!
— Послухайте, добродію,— втрутився містер Джеггерс, виступаючи наперед і показуючи рукою на двері.— Забирайтесь звідси. Мені не треба тут ніяких почуттів. Геть звідси.
— Отак вам і треба,— докинув Веммік.— Геть звідси.
Отож бідолашний Майк мусив покірно вибратися за двері, а містер Джеггерс і Веммік, відновивши своє взаєморозуміння, так жваво взялися до своєї роботи, немов щойно добряче підкріпилися.
Розділ 52
З Літл-Брітен я пішов з чеком у кишені до брата міс Скіффінс, бухгалтера, а той відразу ж подався до Кларрікера й привів його до мене, і я з почуттям неабиякого задоволення завершив нашу з ним угоду. Це було єдине добре діло, що я зробив, єдине, що я довів до кінця, відколи дізнався про свої великі сподівання.
Кларрікер принагідно повідомив мене, що справи фірми йдуть угору, і що розширення ділових контактів вимагає створення невеличкого її представництва на Сході, і що Герберт у своїй новій ролі компаньйона якраз дуже надається на керівника цієї філії, з чого я зробив висновок, що невдовзі муситиму розлучитися з моїм другом, навіть якби я сам і не виїжджав з Англії. В цю хвилину я відчув, що мій останній якір ось-ось відірветься і я лишуся на волю хвиль та вітрів.
Зате ж яка була моя радість, коли Герберт, приходячи ввечері додому, розповідав мені про зміни у своєму становищі — ані й гадки не маючи, що для мене це ніяка не новина — і захоплено розписував переді мною, як він повезе Клару Барлі до країни тисячі й одної ночі, та як я приїду до них (чи не з караваном верблюдів), і як ми всі разом вирушимо в подорож по Нілу й будемо милуватися всякими дивами. Не вельми переймаючись надіями на свою участь у всіх цих осяйних планах, я, однак, бачив, що Гербертові перспективи швидко прояснюються, і якщо старий Білл Барлі все так само вдаватиметься до перцю з ромом, майбутнє його дочки незабаром буде забезпечене.
Настав уже березень. Моя ліва рука загоювалась нормально, хоч і поволі, бо я й досі не міг встромити її в рукав; правою, нехай і дещо спотвореною, вже можна було сяко-тако орудувати.
У понеділок уранці, коли ми з Гербертом сиділи за сніданком, з пошти принесли листа від Вемміка такого змісту:
"Волворт. Спаліть це відразу, як прочитаєте. На початку тижня або, скажімо, у середу, коли хочете, можете здійснити те, що надумали. Тепер спаліть".
Я дав листа прочитати Гербертові, після чого ми вивчили його напам'ять і спалили, а тоді стали міркувати, як нам бути, бо ж ясно було, що гребти я неспроможен.