Сторож не дуже його розглянув — начебто він був з простих, сірувата одежа, темний плащ зверху. Звісно, сторожеві й не було потреби пильно придивлятись, не те, що мені.
Задовольнившись своїм розпитуванням, я відпустив сторожа і почав стривожено зіставляти ці дві обставини. Якщо кожна з них поодинці пояснювалась цілком безневинно — скажімо, хтось, добре пообідавши в гостях чи й удома, міг, навіть і не проходячи поблизу цієї сторожки, забрести до мене в під'їзд і там задрімати, або ж мій безіменний прибулець міг попросити, щоб його провели до мого дому,— то зведені докупи, вони виглядали вельми підозріливо для того, хто так багато пережив за останні кілька годин і тепер схильний був до недовіри й страху.
Я запалив у каміні — вогонь розгорявся повільно й блідаво в цю передсвітню пору — і закуняв у кріслі. Мені здалося, що я прокуняв отак цілу ніч, коли годинник вибив шосту. Знаючи, що до світанку ще добрих півтори години, я знову задрімав, раз у раз неспокійно скидаючись: то мені причувались якісь пустопорожні балачки, то мене будило гуготіння вітру в комині; кінець кінцем я таки міцно заснув і прокинувся, коли надворі вже розвидніло.
І як увечері я неспроможний був обміркувати своє становище, так і зараз. Просто я не мав сили ні над чим зосередитись. Я був такий пригнічений і знепокоєний, що ніякі думки не йшли мені до голови. А щоб накинути який-небудь план дій — то це було для мене так само неможливо, як і перекинутись на слона. Коли я відчинив віконниці й побачив надворі непогідний дощовий ранок і олов'яне небо, коли я розгублено снував з кімнати до кімнати, коли я, пройнятий дрожем, знову сів перед каміном, чекаючи на покоївку,— я все відчував, який я нещасний, але навряд чи усвідомлював, чому це, чи скільки часу воно триває, чи якого дня почалося, або й узагалі — хто я, власне, такий.
Нарешті прийшла стара з небогою — кучмату голову цієї останньої нелегко було відрізнити від її закуреного віника,— і обидві висловили подив, що я встав так рано. Я повідомив їх, що у кімнаті в мене спить мій дядечко, приїхавши звечора, і що, отже, слід внести відповідні зміни в підготовку до сніданку. Після цього я вмився й одягся, поки вони гуркотіли меблями та збивали пилюку, і так, усе ще напівсонний, як той сновида, знов опинився перед вогнем, чекаючи, поки Він з'явиться до сніданку.
Збігло трохи часу, і ось двері відчинились і він увійшов. Сам його вигляд, за дня ще прикріший, ніж звечора, був мені просто нестерпний.
— Я навіть не знаю,— сказав я впівголоса, коли він сів за стіл,— як до вас звертатися. Я всім кажу, що ви мій дядько.
— То й добре, мій хлопче. Називай мене дядьком.
— Але ж на борту ви їхали під якимсь прізвищем, гадаю?
— Авжеж, мій хлопче. Я прибрав собі прізвище Провіс.
— І ви думаєте й надалі його зберегти?
— А чого ж, мій хлопче, чим воно гірше від якого іншого… Хіба що ти волів би інше.
— А яке ваше справжнє прізвище? — спитав я пошепки.
— Мегвіч,— відповів він так само пошепки.— А ім'я — Абель.
— Ким же ви збиралися стати у житті?
— Кайданником, мій хлопче.
Він сказав це слово цілком поважно, немов воно означало фах.
— Коли учора ввечері ви входили до Темплу…— почав я і затнувся, вражений, що це було тільки вчора, а не вічність тому.
— То що, мій хлопче?
— Коли ви ввійшли у ворота й спитали у сторожа дорогу сюди — чи був з вами ще хтось?
— Ще хтось? Ні, мій хлопче.
— А поблизу нікого не було?
— Та я так наче не помітив,— непевно сказав він,— бо ж я тут узагалі вперше. Але, здається, і справді хтось був і ввійшов услід за мною.
— Вас у Лондоні знають?
— Сподіваюся, ні,— сказав він, багатозначно штрикнувши пальцем себе в шию, від чого мене аж у грудях замлоїло.
— А раніше знали?
— Мало хто, мій хлопче. Я більше у провінції проживав.
— А вас… у Лондоні… судили?
— Це вкотре? — сказав він і скинувся поглядом.
— Востаннє.
Він кивнув.
— Оце ж тоді я з містером Джеггерсом запізнався. Він був моїм оборонцем.
У мене вже на язиці крутилося запитання — за що ж його судили, але цю мить він схопив ножа, вимахнув ним і, промовивши: "А що я вчинив — за те я відробив і заплатив уповні!", взявся до сніданку.
Їв він так захланно, що неприємно було й дивитись, і всі його рухи були незграбні, шумливі, пожадливі. Відтоді, як я бачив його на болотах, зубів у нього поменшало, і коли він ялозив їжу в роті й схиляв голову набік, щоб краще прихопити її іклами, вигляд його страшенно нагадував голодного старого собаку.
Якби я навіть мав яку охоту їсти, вона б тут неминуче пропала, отож я тільки сидів, похмуро втупившись у скатертину й відхиляючись від свого гостя з почуттям нездоланної відрази.
— Люблю попоїсти всмак, мій хлопче,— сказав він, так ніби виправдовуючись, коли впорав сніданок,— і завше любив. Коли б я не такий ласий на їжу, то, може, й клопоти не були б такі на мене ласі. Та й без курива я не можу. Коли мене вперше найняли пасти овець на тім кінці світу, я б, їй-бо, і сам перетворився на мекотливу вівцю, не мавши курива.
З цими словами він підвівся з-за столу, сягнув рукою в нагрудну кишеню свого цупкого бушлата й дістав коротеньку чорну люльку та жменьку міцного тютюну, що його звуть негритянським. Коли люлька була натоптана, він висипав рештки тютюну назад у кишеню, немов у шухляду. Потім щипцями дістав з вогню вуглинку, припалив люльку і, ставши спиною до каміна, все тим своїм улюбленим жестом простяг до мене обидві руки.
— Так ось,— сказав він, погойдуючи мої долоні й попахкуючи люлькою,— так ось той джентльмен, якого я зробив! Справжній, натуральний джентльмен! Таж і приємно мені дивитись на тебе, Піпе! Отак би, хлопче, стояв і очей від тебе не відводив!
Я при першій же нагоді вивільнив руки й відчув, що тільки тепер починаю думати, в якому становищі я опинився. Вслухаючись у його хрипкий голос, вдивляючись у його зморшкувату лисину, оторочену сивим волоссям, я став усвідомлювати, до кого мене припнуто і якими міцними путами.
— Я не хочу бачити, як мій джентльмен чвакає по калюжах, на його чоботях не повинно бути бруду. Мій джентльмен повинен завести коней, Піпе! І верхових, і їздових, і для челяді само собою. Щоб ото колоністи роз'їжджали кіньми (ще й не якими, а породистими, хай їм усячина!), а мій лондонський джентльмен ходив пішки? Е ні! Ми їх заткнемо за пояс, Піпе, правда-бо?