— Усе, мабуть,— сказав він.— Волтер його взяв.
Мимовільним рухом він ледь підніс угору рушницю.
Потім знов її схилив, опустив один з курків і вже ворухнувся виходити з гущавини, коли озвався Сем:
— Зажди.
— Заждати?— скрикнув хлопець. Йому на все життя запам'яталась ця мить — як він обернувся до Сема у безмірі хлоп'ячої розпуки через утрачену надію, нагоду.— Чого ждати? Хіба не чуєш ріжка?
Запам'яталось і те, як стояв Сем. Той навіть не рух-нувся. Він був невисокий, радше присадкуватий і широкоплечий,— хлопець цей рік-два ріс швидко і вже майже наздогнав зростом Сема, але зараз Сем дивився понад головою хлопця, кудись у той бік, звідки долинав ріжок,— він явно не бачив хлопця, хоч і знав, що той поруч. А потім хлопець побачив оленя. Рогач спускався кряжем, ніби виходив із самих звуків ріжка, що сповіщав про його загибель. Він не біг, а просто йшов — здоровезний, супокійний, схиливши трохи голову, щоб не зачіпати рогами підліску,— і хлопець стояв там, і Сем обік нього, не ззаду, як звичайно, а поруч, і в руках у хлопця була рушниця, ще не зовсім опущена, і з одним курком ще зведеним.
Аж ось і олень побачив їх. Але зовсім не кинувся бігти. Він тільки пристав на мить, вищий за будь-яку людину, і подивився на них; потім м'язи його заграли й напружилися. Він навіть не звернув убік, щоб бігти, щоб утіка-
ти, а спокійно рушив далі легкою крилатою ходою, як то властиво оленям, і пройшов повз них ступнів за двадцять — голова піднесена. й погляд не гордовитий чи зухвалий, а просто певний себе, вільний і небоязкий,— Сем тоді, стоячи поряд хлопця, підніс, простяг праву руку, долонею вгору і заговорив тією мовою, яку хлопець чув, коли прислухався до їх двох з Джо Бейкером гутірки в кузні (а з пагорба ще лунав ріжок Волтера Юела, скликаючи їх до якогось забитого оленя).
— Вітаю, ватаже,— промовив Сем.— Предку.
Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.
— Ходи сюди, Семе,— тихо покликав Волтер, не обертаючись. 1
Вони підступили ближче. Волтер, усе не підводячи погляду, вдивлявся у невеличку звірину, яка ще навесні була звичайним оленям.
— Він такий малий, що неохота було й брати,— сказав Волтер.— Але гляньте лишень, які у нього сліди. Здоровенні, як у корови. І більше нічиїх слідів, а то б я запри-сягся, що тут проходив якийсь інший олень, котрого я й не побачив. 1
ли доправили генерала Компсона до його домівки, після чого повернули до майора Де Спейна,— там хлопець з Мак-касліном мали доночувати, бо їм додому було ще цілих сімнадцять миль дороги. Стояла холодінь, небо зовсім прояснилося. Над ранок мав бути добрий приморозок, земля уже й так застигла під копитами коней, під колесами й у людей під ногами, коли вони через Де Спейнове подвір'я проходили в дім, теплий і темний; потім помацки піднімались у темряві сходами, поки майор Де Спейн не знайшов і не запалив свічки, увійшли в чужу кімнату з широким м'яким ліжком і цупко-холодними простирадлами, і аж тоді почали зігріватись їхні тіла і нарешті тремтіння припинилось, і хлопець нараз почав розповідати Маккаслінові, як було з тим оленем, і Маккаслін, не уриваючи, вислухав до самого кінця.
— Але ти не віриш,—* сказав урешті хлопець.— Я знаю, ти не...
— Чого це не вірю? — відказав Маккаслін.— Подумай-но про все, що діється тут, на цій землі. Про всю цю гарячу, напоєну життям і радощами кров, яка вертається назад у землю. Напоєну, звичайно, і болем, і стражданням, хоч усе-таки в житті втіхи більше, ще й здорово більше, бо, зрештою, ніхто ж не примушує терпіти те, що здається тобі стражданням: ти завжди на свій розсуд можеш урвати, поставити крапку. Проте навіть страждання і біль кращі від нічого: нема гірше, як смерть, хіба що ганьба. Але не можна жити вічно, і життя кінчається задовго до того, як людина вичерпає його можливості. А вся ця плоть мусить же десь лишатися, її не для того винайдено й створено, щоб у непотріб іти. Та й земля ж мілка — неглибоко й копнути, як уже суцільне скелля. І земля не хоче просто тримати все це в собі й громадити — вона хоче знов його оживляти. Ось глянь на насінину, на жолудя, глянь, що навіть з падлом діється, коли його закопаєш: воно теж протестує, теж борсається і нуртує, аж поки виб'ється на світло й повітря, уперто рвучись до сонця. І ніщо...— хлопець побачив, як на мить вималювався обрис Маккасліно-вої руки на тлі вікна, в якому йому, вже призвичаєному до темряви, видно було небо з поблиском миготливих крижаних зірок.— ...ніщо не хоче йти в землю і не потребує. Бо й пощо йому там бути, коли воно ще на землі не нажилося, коли й тут так привільно і досхочу місць незайманих, як і тоді, коли воно, хоча б те саме падло, було ще гарячою кров'ю, ще втішалося життям?
— Але нам усе живе потрібне,— озвався хлопець.—■
Щоб разом з ними. Тут стане місця і для нас, ї для них,
— Авжеж,— сказав Маккаслін.— Нехай навіть без плоті, без тіні...
— Але ж я бачив його! — скрикнув хлопець.— Бачив!
— Заспокойся,— сказав Маккаслін і на мить торкнув рукою хлопця за бік.— Заспокойся. Я знаю, що ти бачив. Бо я теж бачив. Сем воДив мене туди, коли я забив свого першого оленя.
1
Уже смеркло, коли дісталися до шляху на узліссі, де чекала бричка. Холоднішало, дощ перестав, і небо почало прояснятися. Маккаслін, майор Де Спейн і генерал Комп-сон сиділи біля багаття.
— То як, узяли? — поцікавився майор Де Спейн.
— Взяли, тільки болотяного кролика-рогача,— відповів Волтер.
Він опустив упольованого оленя на землю, Маккаслін глянув на здобич.
— А великого так ніхто й не побачив? —я спитав він.
— Мабуть, і сам Бун його не бачив,— заявив Волтер.— То, певне, чиясь корова заблукала у хащі, а він на неї й набрів.
Бун почав клясти — спершу Волтера й £ема, ЩО не спустили відразу собак, а тоді оленя і взагалі все на світі.
— Нічого,— сказав майор Де Спейн.—Він почекає нас до наступної осені. Рушаймо вже.
Минула північ, коли Волтер зійшов перед своєю хвірткою за дві милі від Джефферсона, і ще пізніша година, ко-
ВЕДМІДЬ
І
Тепер уже не тільки чоловік, а й собака був той, що треба. Звірів стало двоє — у тому числі й Старий Бен, ведмідь,— і людей двоє — у тому числі й Бун Хогенбек, який мав у жилах трохи тієї самої індіанської крові, що й Сем Фазерс, тільки Бунова належала до плебейського її різновиду, отож лише Сем, Старий Бен та мішаної породи пес, названий Левом, були бездоганні й справдешні.