— То як, Семе? — спитав майор Де Спейн.— Заженуть собаки його назад?
— А собак і не треба,— відказав Сем'.— Якщо він не почує їх за собою, то обійде круг і проти ночі сам повернеться до лігвища.
— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Ви, хлопці, беріть мулів. А ми фургоном доїдемо до шляху на узліссі й там зачекаємо.
Вій, генерал Компсон і Маккаслін сіли у фургон, а Бун, Волтер, Сем і хлопець верхи завернули назад і зникли в глибині лісу. З годину Сем вів їх у сірому й млистому передвечір'ї, яке майже не різнилося від сіряви світанку і мало без різкого переходу змінитися на нічний морок, Потім Сем зупинився.
— Уже далеченько,— сказав Сем.— Не треба, щоб він почув мулів, йому ж іти проти вітру.
Мулів припнули у гущавині. Далі Сем повів їх пішки навпростець імлистим передвечір'ям, хлопець ішов зразу ж за Семом, решта двоє — трохи віддалік, ззаду, хоч хлопцеві здавалося, що вони мало не на п'яти йому насту*
пають. Двічі Сем ледь повертав голову й казав через плече до хлопця:
— Часу ще доста. Ми дійдемо раніш за нього.
Отож він пробував іти не так хапливо. Свідомо пробував сповільнити приголомшливий біг часу, в якому рухався той невидимий ще для нього олень, котрий наче гнав усе далі й далі, зникав усе більш і більш безповоротно, дарма що, за словами Сема, він досі вже довершив свій круг і, не переслідуваний собаками, тепер повертався назад до них. Вони все йшли; минула година, може, дві, а може, менш як півгодини — хлопець не міг би сказати. Нарешті опинились на якомусь кряжі. Хлопець ніколи тут не бував, тож і не знав, що це кряж. Він тільки бачив, що земля пішла вгору, бо підлісок трохи порідшав, а далі починався ледве помітний схил аж до суцільної стіни оче-реття. Сем зупинився.
— Ось тут,— промовив він. Потім обернувся до Волтера і Буна: — Пройдіть ще трошки кряжем і вийдете на розтоку. Там побачите сліди. Якщо він петлятиме, то пройде біля одної з трьох наших засідок.
Волтер розглядався якусь хвильку.
— Я знаю це місце,— сказав він.— Я був тут минулого понеділка. І навіть бачив того вашого оленя. Він звичайний собі річняк, не більш.
— Річняк? — обурився Бун. Він ще відхекувався від швидкої ходи. З обличчя його і досі не зійшла безтямність.— Коли той, що я бачив, річняк, то я й зовсім дошкільнятко!
— Тоді я, певне, бачив кролика,— сказав Волтер.— А ти, я чув, скінчив освіту ще за два роки до першого класу.
Бун блиснув очима на Волтера.
— Коли не хочеш стріляти, не стій на заваді,— заявив він.— Посидь собі десь. Бо я, їй-богу...
— Стоячи тут, ніхто його не підстрелить,— тихо мовив Сем.
— Правду Сем каже,— погодився Волтер. Нахиливши рушницю обшмульганою сріблястою цівкою вниз, він уже рухнувся йти.— Трохи більше діла й трохи менш патякання. Хогенбека он за п'ять миль чути на всі боки, чи за вітром, чи й проти.
Вони обидва рушили далі. Хлопець якийсь час ще чув Бунову балачку. Та незабаром і це стихло. І ось ізнову він і Сем уже стояли непорушно в чагарях під розкішним дубом, і знову не було нічого. Тільки щораз відчутніша самотина примерхлого світла, тільки пронизливий шемріт
холодного цілоденного дощу. А потім, наче діждавшись, коли всі стануть по місцях і замруть, пуща ожила. Велетенська, безстороння, пильна й всемудра, вона мовби схилилася над ними — над хлопцем, і Семом, і Волтером, і Буном, кожним у своїй засідці,— і десь там у глибині пущі йшов олень, зовсім не втікаючи, бо ж ніхто за ним не гнався, зовсім не сполоханий та й взагалі не лякливий, а просто чуйний, як от і вони чуйні,— може, він уже був на зворотній дорозі, і вже зовсім близько, і, може, так само відчував на собі погляд правічного безсмертного арбітра. Бо хлопцеві ж тільки-но минуло дванадцять років, і саме цього ранку він перемінився — за якусь частку секунди раз і назавжди перестав бути дитиною, якою був ще вчора. А можливо, річ зовсім і не в цьому,— можливо, тому, хто росте у місті, не тільки дитині, а й дорослому, цього не зрозуміти? — можливо, тільки вирісши на природі ти годен збагнути, яке дороге те життя, що ти власноручно відбираєш? Хлопець знову почав тремтіти.
— Добре, що ці дрижаки зараз,— видихнув він самими губами, не обертаючись до Сема.— Коли я піднесу рушницю, це минеться...
Сем теж не ворухнувся.
— Цить,— сказав він.
— Хіба він уже так близько? — прошепотів хлопець.-*^ Ти гадаєш...
— Цить,— повторив Сем.
Отож хлопець змовк. Але тремтіння все не припинялося. Він і не пробував його стримати, бо знав, що воно й само мине, коли настане вирішальна мить,— хіба ж Сем Фазерс уже не причастив його й не звільнив також і від слабості й жалю? — не від любові до всього, що живе й бігає, а тоді воднораз у самому розквіті своєї пишноти й руху падає, підкошене пострілом, але від слабості й жалю? Вони обидва стояли непорушно, дихаючи глибоко, спокійно й розмірено. Сонце, якби його було хоч трохи, досі вже, мабуть, хилилося б до заходу; щось гусло й тужавіло — чи не сіре й незмінне надвечірнє світло? Аж раптом він збагнув, що це ж його власне дихання, його серце, кров, що це у ньому щось наростає, так, наче Сем Фазерс не тільки посвятив його в мисливці, а й наділив чимось таким, що сам успадкував від свого зниклого й позабуто-го племені. Хлопець і дух затамував — чути було тільки його серце й кров, і в цій тиші пуща теж занишкла, клонячись, нахиляючись над ним із причаєним подихом, велетенська, безстороння, сповнена чекання. Тоді й дрижа-
ки припинилися, як він і сподівався, і хлопець одвів два важких курки своєї рушниці.
А потім воно зникло, минуло. Глушина, однак, не заспокоїлась^ а тільки перестала стежити за ним і перевела погляд кудись-інде, навіть спиною обернулася до хлопця, втупившись у щось аж на кряжі, і хлопець немов у живі очі побачив, що олень вийшов на край очерету і чи то уздрів їх, чи нюхом почув, та й знов нірнув у зарості. Але глушина ще не заспокоїлась. Вона б мала перевести дух, а проте, ні — вона все вдивлялася, стежила за чимось, що було зовсім не тут, де стояли вони із Семом. Завмерлий, з затамованим віддихом, він думав, кричав про себе: "Ні! Ні!", вже знаючи, що запізно, думаючи з тим давнім розпачем, знайомим від двох-трьох останніх літ: "Мені повік не випаде щось підстрелити". Потім він почув його — глухий одинокий гук несхибної рушниці Волтера Юела. І долинув розкотистий звук ріжка, напруга спала, і хлопець зрозумів, що й не сподівався на постріл.