— Даю тобі нагоду,— мовив Лукес.— Коли ти спав при незамкнених дверях, я теж дістав її од тебе. Проте я викинув бритву — і. поквитався з тобою. Тоді ти, сказати б, жбурнув мені ще одну нагоду. Так чи ні?
— Так,— відповів білий.
— Ха! — вигукнув Лукес.
Він одкинув руку білого, водночас висмикуючи кисть правої з лещат його пальців і відпихаючи супротивника від ліжка; потім, продовжуючи той самий рух, схопив револьвер, скочив на ноги й сахнувся назад, коли білий по той бік ліжка теж почав підводитися. Опинившись на безпечній відстані, Лукес розломив револьвер і, миттю оглянувши барабан, став крутити його, доки порожнє вічко перемістилося вниз, так що набій мав потрапитиліід курок, байдуже, в якому б напрямку повертався барабан.
— Мені їх треба буде два,— пояснив він, склав револьвер і повернув обличчя до білого. Той знову побачив його очі, так налиті кров'ю, що не видно було ні рогівки, пі райдужини.
"Зараз станеться",— подумав білий, раптом ясно усвідомивши своє становище, проте нітрохи цьому не дивуючись, набираючись якомога духу. Лукес цього, здається, не помітив. "Він, певно, й не бачить мене",— подумав білий. Але запізно. Лукес уже знову на нього дивився.
— Мислив, я цього не зроблю, га? — запитав Лукес.—
Ти знав, що я можу взяти над тобою гору, тож сподівався побити мене старим Керазерсом так само, як Кас Едмондс Айзека, коли змушував того відмовитись од власної землі, позаяк, мовляв, Кас Едмондс — Маккаслін бабського коліна, через сестру Кумпана, а старий Керазерс для родички-жінки, нездатної за себе постояти, неодмінно зажадав би од Айзека землю. І ти думав, я теж поступлюся тобі, га? Думав, поступлюся швидко, швидше за Айзека, бо тут ідеться, зрештою, не про землю. Вже хоча б тому, що мені не дісталося жодної великої, добрячої Маккаслінової ферми. В мене тільки й спадку, від котрого я міг би відмовитися, що Маккаслінова кров, та й то не така, щоб закон її визнав,— чи принаймні не багато варта, бо старий Кера-зврс ніколи, здається, надто не клопотався тією краплиною, ЩО влив її однієї ночі Томі, зачинаючи мого батька. І якщо це Маккаслінова кров— довела мене сьогодні до такого — я теж її не хочу. Тож перед тим, як пролити цю кров, я гризтимуся анітрохи не більше, ніж гризся старий Керазерс, коли вливав її в мою чорну кров, а насолоду дістану навіть більшу, ніж старий Керазерс у ту мить. Або ні! — скрикнув він.
"Він знову не бачить мене,— подумав білий.— Зараз станеться".
— Ні! — горлав Лукес.— Я першою кулею взагалі не скористаюсь, а лише тією останньою, і зборю вас обох заразом, тебе й старого Керозерса... залишу тобі щось таке, над чим би ти вряди-годи міг поміркувати, трохи звільнившись од справ, посушити собі голову: що я, мовляв, скажу старому Керазерсові, коли відійду туди, куди той уже відійшов... завтра й фэзавтра, аж поки...
Білий підхопився, кинувся через ліжко, хапаючи руку з револьвером. Лукес і собі скочив; вони зчепилися посеред ліжка; Лукес обхопив, трохи не обняв свого супротивника лівицею і, вперши револьвер йому в бік, натиснув курок, відштовхуючи білого від себе — і все це одним неперервним рухом; почувся легкий, сухий, неймовірно лункий звук осічки.
Гарний тоді випав рік: весна, щоправда, запізнилася через дощі та поводі, але літо трималося довго. Давно вже не заповідалося такого врожаю, дарма що в серпні частину своєї кукурудзяної ділянки Лукес не спромігся ще раз розпушити. Він вирішив зробити це тепер і пустив мула поміж рядами міцних, заввишки по пояс, стебел з рясним, темним, лискучим листом, зупиняючись у кінці кожного ряду, щоб розвернути плужок і скерувати норовистого му-
ла в нове міжряддя. Нарешті в ясному повітрі над бовдуром його хати здійнявся легкий димок обіду, а потім, як і раніше о цій звичній порі, з'явилась, ідучи попід плотом, дружина з накритою сковорідкою та відерцем. Він не дивився на неї. Орав, поки плантаційний дзвін вибив полудень, а тоді напоїв та нагодував мула й, покріпившись молоком з іще теплою перепічкою, відпочивав у холодку, аж поки дзвін озвався вдруге. Зачувши його, він, усе ще не встаючи, вийняв з кишені набій і знову задивився на нього в задумі. Це був конічний бойовий набій без сліду бруду чи іржі, з глибокою віспиною від бійка на невибухлому капсулі — тьмяний мідяний циліндрик, коротший від сірника, не набагато грубший і важчий за олівець, а проте не такий і малий, якщо в ньому вміщаються двоє людських життів... Тобто вміщалися.
"Бо другим я б не скористався,— подумав він,— я прийняв би заслужену кару. Чекав би на шибеницю, а то й на суд Лінча. Я прийняв би заслужену кару. Так що, мабуть, у моїх жилах таки недаремно тече кров старого Керазерса. Старий Керазерс... Він був мені потрібен — і він прийшов і заступився за мене".
Лукес знов узявся за чепіги плуга. Незабаром дружина знову пройшла до нього попід плотом і забрала сковорідку* та відерце, не дожидаючись, поки він принесе їх увечері сам. Але вона сьогодні ще не вільна. Лукес і незчувсь, як промайнула пообідня пора і в небо здійнявся дим вечері — вечері, яку вона залишить для нього в коминку, вертаючи-ся з дітьми до особняка. Коли він смерком прийшов додому, вона саме вибиралася тудц. Тільки Вже не взута в черевики білої жінки. Мала на собі ту саму простору сукню з вицвілого ситцю, що й уранці.
— Вечеря готова,— сказала йому.— Я не встигла тільки подоїти корову. Доведеться тобі це зробити самому.
— Мені з молоком не горить, то й корова потерпить,— відрубав він.— Ти здужаєш нести зразу двох?
— Мабуть, здужаю, я вже давно морочуся біля них сама, і ніхто з чоловіків мені не допомагає.— Вона дивилася кудись убік.— Покладу їх спати й повернуся.
— По-моєму, було б краще, якби ти днювала й ночувала при них,— буркнув він.— Адже почин уже зроблено.
Вона пішла, нічого не відповівши й не озираючись, незворушна, спокійна, лагідна. Лукес теж більше не дивився їй услід. Груди його дихали рівно, тихо.
"Ох, ці жінки,— подумав він.— Ці жінки. Я ніколи так нічого й не довідаюся. Та й не маю великої охоти. Краще
довіку лишатися в невіданні, як довідатися колись, що мене пошито в дурні".
Лукес обернувся й глянув у куток кімнати, де палахкотів вогонь і на нього чекала вечеря.