Чекав, поки почне світати, а чому, й сам не сказав би. Присів навпочіпки під деревом на півдорозі між в'їзною брамою та будинком білого і чапів так, непорушний, як сама безвітряна темнота, тимчасом як угорі оберталися сузір'я і хори дремлюг озивалися все частіш і частіш, аж нарешті — край: проспівали перші півні, зайнялась і розтала примарна зірниця, защебетало птаство, й ночі не стало. З першими променями сонця він зійшов на чільну веранду будинку білого й переступив поріг незамкнених дверей, потім через тиху залу дістався до спальні, куди, здавалось йому, заходив не далі, як хвилину тому, і з розкритою бритвою, чуючи внизу той віддих, став над безборонним, відкритим горлом, знов иаміряючися повторити те, що, здавалось, уже раз здійснив. А тоді побачив на подушці обличчя, спокійні очі, звернені до нього, й відразу зрозумів, чому поклав чекати до ранку.
— Бо ти теж Маккаслін,— обізвався він серед тиші.—. Хоч і бабського коліна. Певно, в цьому й уся річ. Певно, того ти й повівся так: натура старого Керазерса передалася тобі й твоєму татусеві через бабу... а це сім'я настільки ж легковажне, наскільки чоловік поважний, годі його й рівняти з чоловіком. Отож я, мабуть, уже й простив тобі, хоч це, по-моєму, й неможлива річ: прощати можна лише своєму кривдникові, нащо вже біблія, а й там не сказано прощати тому, кого ти надумав скривдити, бо сам Ісус Христос урешті зрозумів, що це буде понад наші сили.
— Поклади бритву, а тоді побалакаємо,— зажадав Ед-мондс.
— Ти, звичайно, знав, що я не боягуз, бо я теж Маккаслін, та ще й чоловічого коліна. Отже, ти аж ніяк не міг подумати, що в мене забракне духу прийти, бо я, мовляв, чорний. Аж ніяк не міг ти подумати й іншого: ніби мене, Лукеса, стримає те, що я також Маккаслін. Ні, ти міркував так: "Він чорний і махне на все рукою". Я теж і гадки не мав Хапатися за бритву. Навпаки, дав тобі нагоду. Я, можливо, не знав, що зроблю, коли ти ввійдеш до моєї господи, але я знав, що хочу й, либонь, намагатимуся зробити, чого Керазерс Едмондс сподіватиметься від мене. Ти, одначе, не прийшов. Не дав мені нагоди вволити волю старого Керазерса. Ти пробував мене побороти. Але ти не побореш мене вік, хоч би мені довелося завтра о цій порі висіти на гілляці й палати в гасовому полум'ї ‘, не побореш вік.
— Поклади бритву, Лукесе,— повторив Едмондс.
— Яку бритву? — спитав він і, піднявши руку, поглянув на бритву такими очима, ніби забув, що тримає її, ніби побачив її вперше, а тоді, продовжуючи той самий рух, пошпурив її у відчинене вікно: бритва криваво зблиснула оголеним лезом у першому мідяному промені сонця.— Обійдуся й без бритви. Упораюся з тобою голіруч. Витягай-но з-під подушки свого револьвера.
Супротивник усе ще не ворушився, навіть не вийняв рук з-під простирадла.
— Його немає під подушкою. Він у шухляді, де й завжди, і ти це знаєш. Піди поглянь. Я не втечу. Не випадає...
— Знаю, що не втечеш,— промовив Лукес.— І ти це сам знаєш. Бо добре розумієш: мені тільки це й важить, я тільки цього й хотів, щоб ти втік — повернувся до мене 3
спиною і накивав п'ятами. Певно, що ти не втечеш. Бо тобі треба подолати тільки мене. А мені, крім тебе, доведеться подолати ще й старого Керазерса. Витягай револьвера.
— Ні,— сказав Едмондс.— Іди додому. Забирайся звідси. Сьогодні ввечері я прийду до тебе...
— Після всього? — приголомшено спитав Лукес.— Щоб я та жив з тобою в одній околиці, дихав одним повітрям? Та хай би ти казав хоч що, свідчився чим хоч, хай би навіть я повірив — яке з того пуття після всього, що було? Виймай-но револьвера.
Едмондс витяг руки з-під простирадла й поклав їх зверху.
— Гаразд,— погодився він.— Стань під стіною і стій там, поки я візьму його.
— Ха! —вигукнув Лукес.— Ха!
Супротивник знову сховав руки під простирадло,
— Тоді піди забери свою бритву,— сказав він.
Лукесові аж дух сперло від цих слів, і він конвульсивно хапав ротом повітря. Білому було видно під ракурсом його груди, напнуту на них благеньку вицвілу сорочку.
— Забрати? Коли ти спокійно дозволив мені викинути її? Коли ти знаєш, що, вийшовши зараз із цієї кімнати, я більше сюди не повернуся? — Він підступив до стіни й зіперся на неї спиною, все ще не відводячи очей від ліжка.— Бо я вже тебе здолав,—додав.— Це я кажу старому Керазерсові. Виймай свого револьвера, білий.
Лукес стояв і так швидко хапав ротом повітря, що, здавалось, легені його більше не витримають і лопнуть. Дивився, як супротивник устає з ліжка, бере його за ніжку й відсовує від стіни настільки, щоб до нього можна було приступити з обох боків; спостерігав, як білий підходить до дверей і замикає їх на ключ, потім вертається до ліжка, кидає на нього револьвер і лише тоді зводить на нього очі. Лукес затремтів. '
— Ні! — скрикнув він.
— Ти з одного боку, я з другого,— промовив білий.— Ставай навколішки та поміряємося, чия рука дужча. Обійдемося без судді.
— Ні,— витиснув із себе Лукес.— Кажу востаннє. Бери револьвера. Я йду на тебе.
— Що ж, іди. Гадаєш, із мене гірший Маккаслін тільки через те, що я бабського коліна, як ти кажеш? А може, ти взагалі не Маккаслін, ні чоловічого, ані навіть бабського коліна. Може, ти просто чорний, що відбіг рук?
За мить Лукес був уже коло ліжка. Навіть не пам'ятав, як там опинився. Ставши навколішки, зімкнув свою
кисть із його, дивлячись поверх ліжка й револьвера у вічі тому, кого знав ще змалечку, з ким ріс, як брат із братом. Вони рибалили разом і полювали, в одній річці вчилися плавати, їли за одним столом на кухні білого хлопця і в хаті матері негра, спали під одним укривалом при лісовому багатті.
— Кажу тобі востаннє...— повторив Лукес.— Чуєш?..— Потім закричав, але не на білого, ні — білий про це знав; він помітив, як білки його очей наливаються кров'ю, наче в зацькованого звіра — ведмедя чи лиса:
— Чуєш чи ні? Не вимагай від мене забагато!
"Я зробив помилку,— подумав білий.— Перебрав міру".
Але було вже пізно. Перше ніж він устиг вивільнити праву руку, Лукес здавив її, мов лещатами. Едмондс негайно простяг до револьвера ліву, однак Лукес і її впіймав за зап'ясток. Обидва заклякли, тільки їхні передпліччя, їхні зімкнені кисті рухалися; нарешті кисть білого торкнулася тильним боком револьвера. Завмерши в цих лабетах, білий незворушно вдивлявся в змучене, нестямне обличчя навпроти.'