Так, усміхаючись і покурюючи сигару, закінчив свою розповідь Адріан. Я напосівся на нього, вимагаючи, щоб він згодився, що вся ця цифрова химерія, яка нікуди не веде, аж ніяк не викликає в людині почуття величі Божої і не може піднести її морально. Радше все це тхне чортовинням.
— Визнай, — сказав я йому, — що страхітливі розміри фізичного творіння з погляду релігії зовсім непродуктивні. Ну яку шанобу і яку засновану на тій шанобі душевну доброзвичайність може викликати уявлення про таке страхітливе неподобство, як космос, що вибухає? Ніякісіньку. Побожність, шаноба, душевна порядність, релігійність існують тільки щодо людини й через людину, у межах земного й людського. Їхнім наслідком має стати, може стати і стане забарвлений у релігію гуманізм, пронизаний почуттям трансцендентної таємниці людини, гордим усвідомленням того, що вона не просто біологічна істота, а й вирішальною частиною свого єства належить духовному світові, що їй дано абсолютне, ідея правди, волі, справедливості, що на неї покладено обов'язок наближатися до досконалості. Бог — у цьому пафосі, в цьому обов'язку, в цій шанобі людини до самої себе. В сотні мільярдів галактик я його не можу добачити.
— Отже, ти проти творіння, — відповів він, — і проти фізичної природи, з якої виникла людина, а з нею і її духовний світ, який, можливо, є ще й у інших місцях космосу. Фізичне творіння, ця прикра тобі страхітливість космічного устрою, безперечно є передумовою морального, яке без неї не мало б грунту, і, може, добро слід назвати квіткою зла224 — une fleur du mal. Твоя homo Dei [144] врешті-решт — чи ні, прошу пробачення, не врешті-решт, а насамперед — це шмат огидної природи з деякою кількістю, не вельми щедро наділеною, потенційної духовності. До речі, смішно спостерігати, як твій гуманізм, та й, мабуть, усякий гуманізм, тяжіє до середньовічно-геоцентричних уявлень, — коли цього треба, зрозуміло. Звичайно гуманізм вважають другом науки, але він не може бути ним, бо не можна вважати чортовинням предмет науки, не вважаючи таким самим чортовинням і її. Це середньовіччя. Середньовіччя було геоцентричне й антропоцентричне. Церква, в якій воно й далі жило, повстала в дусі гуманізму проти астрономічних відкриттів, прокляла й заборонила їх в ім'я людини і з гуманізму почала боронити неуцтво. Ось бачиш твій гуманізм — чисте середньовіччя. Його терен — кайзерсашернська космологія з церковної дзвіниці, що веде до астрології, до спостережень за розташуванням планет, до констеляції, до гарних і поганих прикмет, веде цілком природно і справедливо, бо близьку залежність тіл, що належать до так тісно взаємопов'язаної закапелкової космічної групи, як наша сонячна система, їхні щиро-сусідські стосунки видно, як на долоні.
— Про астрономічну кон'юнктуру ми вже раз говорили, — вставив слово я. — Це було давно, ми гуляли навколо Коров'ячого Жолоба й провадили розмову на музичну тему. Ти тоді боронив констеляцію.
— Я й тепер її бороню, — відповів він. — Астрономічна доба дуже багато всього знала. Знала або здогадувалась про такі речі, до яких сьогодні знов додумується наша неймовірно розгалужена наука. Що хвороби, моровиці, епідемії тісно пов'язані з розташуванням планет, інтуїтивно знали в ті часи. А сьогодні вже починають дебатувати, чи зародки, бактерії, організми, які, скажімо, викликають на Землі епідемію грипу, не походять з інших планет — Марса, Юпітера чи Венери.
Заразні хвороби, моровиці, як, наприклад, чума, — Чорна Смерть, — зародилися, мабуть, не на цій планеті, тим більше, що й саме життя майже напевне виникло не на Землі, а примандрувало десь ззовні. Він довідався з надійного джерела, що воно походить із сусідніх зірок — Юпітера, Марса й Венери, огорнутих незрівнянно сприятливішою для нього атмосферою, в якій є багато метану й амоніаку. З них чи з однієї з них, він дає мені можливість вибирати, життя колись, чи то з якимось космічним тілом, чи просто завдяки променевому тиску, потрапило на нашу планету, доти чисту й невинну. Отже, моя гуманістська homo Dei, цей вінець життя, з усіма його обов'язками в царині духу, — швидше за все продукт плодючого болотяного газу якоїсь сусідньої планети…
— Квітка зла, — нагадав я, кивнувши головою.
— Що й квітне серед зла, — додав він.
Так він піддражнював мене, і не лише тим, що іронізував із мого добропорядного світогляду, а й тим, що весь час примхливо підтримував ілюзію якоїсь незвичайної, особистої, безпосередньої обізнаності зі справами неба й землі. Я не знав, але міг би здогадатися, що все це було готуванням до нового твору, а саме, до космічної музики, яку він тоді, після циклу нових пісень, виношував. То була дивовижна симфонія на одну частину чи фантазія для оркестру, яку він скомпонував наприкінці 1913 й на початку 1914 року, й названа — всупереч моєму бажанню і пропозиції— "Дивами Всесвіту". Бо мене лякала фривольність такої назви, і я радив йому іншу: "Symphonia cosmologica" [145]. Та Адріан, сміючись, наполіг на іншій, удавано-патетичній, іронічній назві, яка, правда, краще підготовляє втаємниченого до виразно блазенського гротеску цих картин космічного страхіття, хай навіть часом і суворо-врочистого, математично-церемонного, але все-таки гротеску. З духом "Весняного свята", що, знову ж таки, в певному розумінні було готуванням до цієї симфонії, отже, з духом уславлення, ця музика не має нічого спільного, і якби не окремі характерні риси музичного письма, які свідчили про того самого автора, важко було б повірити, що обидві речі народилися в тій самій душі. Сенс і сутність того оркестрового портрету Всесвіту, що триває близько тридцяти хвилин, — глум, кпини, які тільки якнайкраще підтверджують висловлену мною в розмові з ним думку про те, що безмежно-позалюдське не дає ніякої поживи побожності, люциферська сардоніка, пародійно-лукава хвала, адресована, здається, не лише жахливому механізмові світобудови, а й медіумові, в якому вона вимальовується, навіть повторюється: музиці, космосові звуків; усе це не в останню чергу спричинилось до того, що мистецтву мого приятеля закидали віртуозну антихудожність, блюзнірство, нігілістичну зневагу Бога.