То був старо-новий, революційно-атавістичнии світ, де вартості, пов'язані з ідеєю індивідуума, тобто такі як правда, воля, право, розум, цілком утратили силу і їх відкинуто чи принаймні їм надано зовсім іншого змісту, ніж вони мали протягом останніх сторіч: їх відірвано від немічної теорії і напоєно живою кров'ю нових стосунків, пов'язано з багато вищою інстанцією насильства, авторитету, заснованої на вірі диктатури, — не якимось там реакційним, учорашнім чи позавчорашнім способом, а так, що це наповнення новим змістом було схоже на повернення людства новою дорогою до теократично-середньовічних ладу і звичаїв. Це так само не реакційний шлях, як шлях навколо земної кулі, що, звичайно ж, веде до висхідного пункту, тобто назад. Тут регрес і прогрес, старе й нове, минуле і майбутнє зливаються в одне, а політична правиця дедалі більше збігається з лівицею. Аналіз без передумов, вільна думка, далека від того, щоб репрезентувати прогрес, відходять у світ відсталості й нудьги. Думці даровано волю виправдувати насильство, як сімсот років тому розумові давали волю пояснювати віру, доводити догму: на те він і існував, на те й існує сьогодні чи існуватиме завтра думка. В кожному разі аналіз отримує передумови — та ще й які! Насильство, авторитет громади — ось ці передумови, такі самоочевидні, що наука й гадки не має не вважати себе вільною. Вона цілком вільна суб'єктивно — всередині об'єктивної зв'язаності, такої звичної і природної, що її просто не можна сприймати як пута. Щоб з'ясувати прийдешнє й щоб позбутися дурного страху перед ним, треба тільки згадати, що необхідність певних передумов і недоторканних правил ніколи не була перешкодою уяві й індивідуальній сміливості думки. Навпаки: саме тому, що церква наперед визначала духовну однаковість і одностайність як щось цілком очевидне для середньовічної людини, та була набагато більше людиною уяви, ніж громадянин індивідуалістичної доби, і могла в кожному окремому випадку незрівнянно безтурботніше і впевненіше дати волю своїй уяві.
О так, насильство мостило собі тверду дорогу, воно було антиабстрактне, і завдяки співробітництву з Кридвісовими приятелями я дуже добре уявляв собі, які методологічні зміни це старо-нове внесе в ту чи іншу царину життя. Педагог, наприклад, знав, що вже сьогодні початкова школа схильна відмовитися від засвоєння спершу літер та складів і звернутися до методу вивчення слів, щоб пов'язати письмо з конкретним зоровим уявленням про речі. Це до певної міри означало відхід від абстрактно-універсального, не пов'язаного з мовою літерного письма і повернення до символічного письма прадавніх народів. Потай я думав: навіщо взагалі слова, навіщо письмо, навіщо мова? Задля радикальної доцільності треба було б мати справу з речами, тільки з речами. І я пригадував сатиру Свіфта, де ласі на реформи вчені задля збереження легень і щоб уникнути гучних фраз ухвалили взагалі скасувати слова і мову й порозуміватися тільки жестами, просто показуючи на речі, а щоб легше було спілкуватися, їх належало якомога більше носити з собою на спині. Це дуже смішне місце, особливо тому, що нововведенню опираються й наполягають на словесній балачці якраз жінки, простолюд і неграмотні. Звичайно, мої диспутанти не зважувались заходити так далеко, як свіфтівські вчені. Вони радше прикидалися сторонніми спостерігачами, їм здавалась "штрашенно вашливою" вже повсюди виразно помітна готовність загалу не довго думаючи відмовитися від так званих культурних здобутків задля спрощення, яке йому уявлялось необхідністю, вимогою доби, і яке, коли хочете, можна було назвати зумисним поверненням до варварства. Чи міг я повірити своїм вухам? Я мимоволі засміявсь і буквально здригнувся, коли раптом у зв'язку з цим гості завели розмову про дантистів і, цілком ідучи за темою, яку вони зачепили, про наш із Адріаном музично-критичний символ— "мертвий зуб"! Я, мабуть, справді реготав разом із ними до сліз, коли вони весело і безтурботно говорили про те, що теперішні зубні лікарі виявляють дедалі більшу схильність зразу виривати зуба з відмерлим нервом, бо вирішили вважати його інфекційним стороннім тілом, — і це після довгого, нелегкого, все помітнішого вдосконалення техніки лікування коренів у дев'ятнадцятому сторіччі. Слушно зазначено — це дотепне зауваження, яке схвалили всі присутні, зробив якраз доктор Брайзахер, — що цей гігієнічний погляд на терапію зубів з більшим чи меншим правом можна трактувати як раціоналізацію первинної тенденції до відмови, відвернення, звільнення від усього зайвого, до спрощення: при гігієнічному обгрунтуванні доречна будь-яка підозра ідеологічного плану. Безперечно, якщо колись зроблять наступний крок до усунення хворого елементу в ширшому розумінні, до умертвіння нездатних до життя й недоумкуватих, то й це обгрунтують потребою гігієни народу й раси, хоч насправді — дискутанти цього зовсім не заперечували, а навпаки, наголошували на ньому — йтиметься про багато важливіші наміри, про відмову від будь-якої гуманної розніженості, витвору буржуазної доби, про інстинктивне самоготування людства до суворих і похмурих часів, що глумитимуться з гуманності, до епохи величезних воєн і революцій, яка, мабуть, відкине його далеко назад, у темну добу, що передувала становленню християнської цивілізації середньовіччя після занепаду античної культури…
XXXIV
(Закінчення)
Тепер мене зрозуміють, що, перетравлюючи такі новомодні міркування, можна схуднути на сім кілограмів? Я напевне не схуд би, якби не вірив у висновки кридвісівських засідань і був переконаний, що ті панове плещуть дурницю. Але я зовсім не думав так. Навпаки, я ні на мить не приховував від себе, що вони з похвальною чутливістю тримають руку на пульсі часу і з того, що він показує, висновують свої пророцтва на майбутнє. Тільки — ще раз кажу — я був би безмежно вдячний їм і схуд би вдвічі менше, якби вони самі трохи дужче лякалися своїх висновків і протиставляли їм бодай якусь моральну критику. Вони могли б сказати: "На жаль, скидається на те, що події розгортатимуться так і так. Отже, треба втрутитись, застерегти людство від того, що насувається, і зробити все можливе, щоб його відвернути". А вони ніби казали інше: "Це настане, настане, і коли воно настане, то не захопить нас зненацька. Це цікаве явище, навіть прекрасне, просто тому, що це — прийдешнє, і пізнати його — уже подвиг, а крім того, ще й задоволення. Не наша справа якось ставати йому на заваді". Так подумки казали ці вчені. Але вони брехали щодо радості пізнання, вони симпатизували тому, що пізнавали й чого, мабуть, без такої симпатії взагалі не пізнали б, ось у чім була справа, ось що мене хвилювало й сердило, через що я схуд.