Біл Браун налаштувався вже знов розбороняти, але голова стримався, і Бішоп повів далі.
— Я б давно вже закінчив про індіянок, зальоти й таке інше, якби мене не перебивали. Як я вже казав, він гострив на мене зуби, хотів мене здихатись. От я й не зоглядівся, як він мене тарахнув прикладом по голові, а сам за свою індіянку, на човен та й ходу! Ви самі знаєте, що тоді було вісімдесят четвертого року на Юконі. Отож я залишився один, як палець, без їжі, без нічого, за тисячу миль від людського житла. На превелику силу я тоді вибрався звідти, а як, то багато розказувати. Йому теж пощастило. Ви всі, мабуть, чули про пригоди в Сибіру? Так от… — Він багатозначно помовчав. — Я дещо про це знаю.
Він засунув руку в простору кишеню свого макіно й витяг звідти заяложену книжку в шкуратяній оправі, старовинну, як видно.
— Я нагибав її в дружини старого Піта Віпла, того, що з Ельдорадо. Тут пишеться про її двоюрідного діда чи прадіда, не знаю добре. Коли хто з вас уміє читати по-російському, то ми зараз почуємо про те, як-то він мандрував по Сибіру. А як ніхто не вміє…
— Курбертен! Він може прочитати! — крикнув хтось з натовпу.
Всі розступилися, пропускаючи француза. Він трохи опинався, та його силоміць виштовхнули наперед.
— Ви знаєте російську? — спитався Дел.
— Знаю, тільки дуже погано, — відмовлявся Курбертен. — Знав колись, а тепер забув.
— Шкварте! Ми критикувати не будемо!
— Тая…
— Читайте, — наказав голова.
Дел всунув йому в руки книжку, розгорнену на першій зжовклій сторінці.
— Я чортзна-скільки ждав, щоб нагодився такий, як оце ви, — радісно казав він до барона. — Тепер од мене не викрутитесь. Смаліть!
Курбертен почав, затинаючись:
— "Щоденник отця Японського, що містить короткий опис його життя в бенедиктинському монастирі в Обідорську та докладно трактує про його надзвичайні пригоди в Сибіру, серед людей Оленячого племені".
Барон одвів очі від книжки, чекаючи дальшої вказівки.
— А коли її надруковано? — спитав Дел.
— 1807 року в Варшаві.
Бішоп гордовито поглянув на всіх.
— Ви чуєте? Запам'ятайте! 1807 рік! Щоб не забули! Барон почав читати вступ:
— "Все це сталося через Тамерлана", — він мимохіть перекладав ці слова знайомим йому зворотом.
Фрона зблідла вже з перших слів і не могла заспокоїтись за весь час читання. Раз вона потайки глянула на батька й зраділа, що той одвернувся в другий бік, — вона не могла б у ту хвилину знести його погляду. На Вінсента Фрона не дивилась, хоч і відчувала, що той за нею стежить; він міг бачити тільки її бліде, без виразу обличчя.
— "Коли Тамерлан з вогнем і мечем пройшов по Східній Азії, залишаючи за собою криваві річки, освітлюючи шлях пожежами, — повільно читав Курбертен, — тоді гинули держави, міста лежали руїнами, а племена розпорошувалися по світу, як… як зоряний пил. Силу люду було розкинуто по землі. Рятуючись від переможців… ні, ні — від жорстокостей переможців, утікачі засягнули глибоко в Сибір, прямуючи на північ та на схід, і тому вздовж полярного узбережжя осіла ціла низка монгольських племен…"
— Перегорніть кілька сторінок, — порадив Біл Браун. — Читайте уривки. Не будемо ж ми сидіти так до світу.
— "При березі там живуть ескімоси, люди життєрадісні й сумирні. Вони називають себе укіліон, тобто поморяни. Я купив у них собак та харчів. Вони залежні від чо-чуенів, що живуть у глибині країни і називаються оленячими людьми. Чо-чуени — дике й войовниче плем'я. Коли я одійшов од берега, вони наскочили на мене, відібрали все моє добро, а мене зробили невільником…" — Барон перегорнув кілька сторінок. — "Я домігся, що вони дозволили мені сидіти між своїх старшин, та від того я не став вільніший. Вони занадто шанували мою мудрість, щоб розлучитися зі мною… Старий Пі-Юн був великий ватаг, і ухвалено було, що я повинен одружитися з його дочкою Ільсвунгою. Ільсвунга була брудним створінням. Вона ніколи не вмивалася, та ще й вдачу мала погану… Я одружився з нею, але тільки звався її чоловіком. Вона поскаржилася батькові, старому Пі-Юнові, і той страшенно розлютувався. Між племенами почалися чвари. Та, зрештою, я набув ще більшої могутності, ніж перше, все хитрощами та спритністю. І Ільсвунга перестала скаржитись, бо я навчив її розкладати пасьянс та ще багато дечого іншого".
— Досить? — запитав Курбертен.
— Так. Годі, — відказав Біл Браун. — Одну хвилиночку! Скажіть, будь ласка, ще раз дату видання.
— 1807 рік, Варшава.
— Зачекайте, бароне, — промовив Дел Бішоп. — Тепер, коли ви стоїте перед судом, як свідок, я ще дещо запитаю у вас. — Він обернувся до зборів. — Панове, ви всі дещо чули про пригоди підсудного в Сибіру. Ви, мабуть, звернули увагу на дивну схожість його пригод з тими, про які писав щось близько ста літ тому отець Яконський. Я гадаю, тепер у вас немає сумніву, що все те він запозичив у Яконського. Але я хочу довести, що тут не тільки запозичення. Підсудний заїхав мене рушницею на Оленячій річці у вісімдесят восьмому році. Восени вісімдесят восьмого року він був у Сент-Майклі, по дорозі до Сибіру. В вісімдесят дев'ятому та дев'яностому він буцімто штукарив у Сибіру. В дев'яносто першому він вигулькнув у Фріско вже лицарем-переможцем. А тепер побачимо, чи не стане нам француз у пригоді.
— Ви були в Японії? — спитав Дел у Курбертена.
Курбертен, що весь час стежив за датами, хутко підрахував і щиро здивувався. Він поглядом просив у Фрони допомоги, та вона мовчала.
— Був, — одказав він нарешті.
— Ви бачилися там з підсудним?
— Так.
В якому році? Всі посунулися наперед, щоб почути відповідь.
— В 1889 році, — спроквола промовив барон.
— Як же це могло статися? — лагідно спитав Дел. — Адже підсудний був тоді в Сибіру!
Курбертен тільки знизав плечима — не моє, мовляв, діло — і відійшов від столу.
Непередбачено суд ухвалив перерву на кілька хвилин, і всі присутні почали збуджено перешіптуватися, похитуючи головами.
— Все це брехня! — Сент-Вінсент нахилився до самого вуха Фрони, а вона наче й не чула. — Несприятливий збіг обставин, але я можу все з'ясувати.
Фронине обличчя немов скам'яніло. Голова дав слово Сент-Вінсентові. Фрона обернулася до батька. Очі дівчини зайшли сльозами, коли той приторкнувся її руки.