Дочка снігів

Страница 32 из 74

Джек Лондон

Вона подала йому руку, і він добродушно її стиснув.

— Це все Дел винен, — засміявся Корліс. — Коли будемо на страшному суді, то він муситиме признати цей свій гріх.

— У всякому разі, для вас це поступ, — сказала Фрона. — Вам ще бракує кілька промовистих словець на обихідку.

— Щодо цього, то не такий уже з мене й неук, — відказав він. — Бо ж як би я міг поганяти собак? Я вмію згадати й пекло, і предків, і кров, і піт, і, вибачайте, домовину. На собак, наприклад, надзвичайно добре впливає, коли згадати про фараонові кістки та про Юдину кров. Найкраще, одначе, слухають собаки таких слів, що їх, на жаль, не годиться жінкам чути. Одначе я вам обіцяю, хоч би там пекло й скажені води…

— Ой, ой! — вереснула місіс Шовіл, затуляючи вуха руками.

— Мадам, — урочисто промовив барон Курбертен, — ніде правди діти, це факт, що північні собаки згубили вже не одну чоловічу душу. Чи не так? Нехай скажуть чоловіки.

Корліс і Сент-Вінсент цілком серйозно погодились і почали навперейми оповідати різні дивні пригоди з собаками, від яких аж роздиралося серце мадам.

Сент-Вінсент та барон відстали, щоб піти на сніданок до місіс Шовіл, а Фрона з Корлісом разом почали спускатися з гори. Вони йшли мовчки, але, немов змовившись, повернули праворуч; вибираючи довший шлях, вони проминули багато стежок, пішохідних і санкових, що вели до міста. Була середина грудня, день стояв ясний і холодний. Бліде сонце, виглянувши над південним обрієм, не піднялося до зеніту і, мов засоромлене, покотилося донизу. Скісне його проміння, відбиваючись від дрібненьких частинок морозяного пилу, сповнювало повітря самоцвітами, що яскріли, мов полум'я, але холодні були, як сама далечінь.

Вони йшли серед цього чарівного, мінливого туману. Сніг поскрипував у них під ногами, вогке повітря, вихоплюючися з уст, полискувало променистим сяйвом. Обоє мовчали, не хотілося порушувати такої пречудової тиші. Внизу під ними, під величним синім небосхилом, мов цяточка на безкраїй сніговій скатертині, темніло золоте місто, брудне й нікчемне — мізерний виклик людини безмежності.

Раптом вони почули, як хтось гукав, поганяючи запряг. Вони зупинились. Почувся собачий гавкіт, тупіт ніг, і на стежку перед ними виїхали санки, запряжені вовкодавами. На собаках осів іней, вони були мокрі і, висолопивши язики, важко дихали. Довгий і вузький, з нетесаних ялинових дощок збитий ящик, що лежав на санках, без слів пояснював причину подорожі. Два погоничі, жінка, що йшла, немов сліпа, та ще священик — ото й увесь жалобний похід. Собаки доплентались до кручі, і під вигуки, крики та ляскання батога тлінні рештки перенесли до вирубаної в кризі довічної домівки.

— Один із завойовників, — промовила Фрона.

Корліс побачив, що думки їхні зійшлися, і сказав:

— Так, це всі ті, що змагаються з холодом та голодом. Тепер я розумію, чому раса, що підбила під себе земну кулю, прибула з Півночі. Відважна, витривала, без кінця терпелива, з непохитною вірою, — що ж тут дивного?

Фрона глянула на нього, і мовчанка її була красномовніша за слова.

— "Ми рубали нашими мечами[15], — продекламував Корліс, — і це для мене була така ж утіха, як і милувати свою жінку молоду. Я пройшов по світу з мечем кривавим, і вороння летіло за мною слідом. Ми билися завзято. Полум'я бурхало над житлами людськими. Ми спали серед крові тих, що стерегли ворота".

— Чи ви це відчуваєте, Вансе? — промовила Фрона, хапаючи його за руку.

— Починаю, здається, відчувати. Північ навчила мене, вчить і тепер. Давні слова набувають нового змісту. Але все ж таки я не знаю. Усе це здається мені страшенним егоїзмом, якимсь кошмарним сном.

— Таж ви не негр і не монгол, не від них походите.

— Так, — відповів він, — я син свого батька, а рід наш іде од вікінгів, що ніколи не спали в закуреній хаті, не вихиляли рогу, сидячи біля грубки. Є якісь підстави на те, що кольоровим винесено смертний вирок і що тевтони розповсюджуються по землі, як ні одна раса в світі. В расовій спадковості щось, певно, криється, інакше я не відгукнувся б на цей заклик.

— Це велика раса, Вансе. Їй належить половина суходолу та всі моря. І цього всього вона домоглася лишень за шістдесят поколінь! Подумайте тільки — шістдесят поколінь! І тепер вона могутня, як ніколи. Вона будує і руйнує, судить і видає закони народам. Любов моя пристрасна, Вансе, та бог мені простить, бо вона чиста. Ми велика раса, і, коли нам судилося загинути, ми загинемо, як велетні. Пам'ятаєте?

"Тремтить ясен Ігдразілів, хоч ще й держиться. Стогне давнє дерево, і Йотунга Локі спущено з ланцюга. Тіні стогнуть на шляхах Гелу, а вогонь Сурту нищить дерево. Грюм віє зі сходу, вода прибуває, світовий змій скрутився в люті. Дракон б'є по воді, орел клекоче, ламаючи борти дзьобом, корабель Нагльфар потопає. Сурт блискавицями налітає з півдня, на його мечі сяє сонце Вальгали".

Корліс глянув на Фрону, і вона здалася йому завинутою в хутра Валькірією в останньому бою богів та людей, і в жилах у нього шпаркіше побігла кров, розбурхуючи уяву.

— "Гори кам'янії збиваються докупи, хитаються велетні, люди ступають стежкою Гел. Небо розпалося, сонце потьмарилося, земля поринає в океані, ясні зорі падають з неба, полум'я вогняними язиками лиже велике дерево, стовп огнистий підпирає небо".

Фрона яскраво малювалася на тлі ясного крайобрію: брови та вії вкриті рясним інеєм, волосся й обличчя в ореолі самоцвітного пилу, — вона наче справжній символ своєї раси, подумав Корліс. Кров далеких предків заговорила в ньому, і він відчув себе одним з тих білявих, з бурштиновим волоссям, велетнів давніх часів.

І коли він на неї дивився, перед очима в нього постало славетне минуле, і ожили розколот і гамір забутих боїв. Буря лютує, тяжко гуркотять хвилі північного моря, а серед них гостроносі бойові човни, а на човнах — владарі моря, північани з потужними м'язами й широкими грудьми, люди, споріднені із стихіями, з мечем і вогнем, шарпані й гнобителі південних країн. Бої двадцяти століть гримотіли у вухах йому, і жадоба первісного загорілася в ньому. Він у нестямі вхопив її за руку.

— Станьте, Фроно, моєю нареченою, моєю ясноокою подругою!