Дочка снігів

Страница 13 из 74

Джек Лондон

У країну плавом пливли люди. До того часу голод виганяв їх звідти, але тепер там був Джекоб Велс і його продуктові склади. І люди зимували там і розбивали мерзлу породу, шукаючи золота. Він підбадьорював їх, постачав харчами, дістаючи таким чином пайку в їхніх ділянках, і вписував їх у списки компанії. Його пароплави перевозили людей вгору по Койокуку ще в давні дні Арктік-Сіті. Де тільки була надія на прибуток, там він будував продуктові склади, і там виростало місто. Він проводив розвідки, спекулював, розширював свою компанію. Невтомний, непереможний, із сталевим блиском в темних очах, він встигав побувати скрізь, усе робив заразом. Коли відкривали нову річку, він перший був у її верхів'ї і перший біля її гирла, поспішно приставляючи туди живність. І поза межами Аляски він переводив найрізноманітніші торговельні комбінації — вступав у спілку з корпораціями всього світу і примушував великі транспортні компанії давати йому пільговий тариф. У глибині країни він торгував борошном, шерстяними укривалами й тютюном; будував тартаки, визначав місця майбутніх міст, шукав міді, заліза, вугілля, а щоб гірники були всім забезпечені, никав скрізь по Півночі, аж до Сибіру, вишукуючи тубільного виробу плетені лижви, муклуки та парки.

На плечах його лежав тягар усієї країни, він пильнував за її потребами, працював задля неї. Кожна унція золотого піску, кожна листівка, кожен акредитив — усе переходило через його руки. Він був біржею і банком країни. Він привозив і розподіляв пошту. На конкурентів він вовком дивився, до хижаків не мав помилування. Проти синдикатів, що намагалися стати з ним до бою, він не гребував і ошуканством; коли вони не корилися, він, хоч і сам терпів збитки, але їх доводив до руїни. Попри все це він знаходив ще час піклуватися про свою дочку, що без матері залишилась. Знаходив час, щоб приголубити її та підготувати до того становища, що для неї створив.

РОЗДІЛ VI

— Отже, я гадаю, капітане, ви погодитесь, що до цієї справи ми повинні поставитись з якнайбільшою увагою. — Джекоб Велс допоміг гостеві надягти хутро і мовив далі: — Становище серйозне, а надалі воно може стати ще серйозніше. Ми з вами знаємо, що таке голод. Ми повинні їх налякати зараз, поки ще не пізно. Коли в Доусоні поменшає людей тисяч на п'ять, то для решти вистачить запасів, ще й залишиться. Нехай-но тільки ці п'ять тисяч рознесуть чутку про голод до Даї та Скагвея, тоді ми будемо впевнені, що сюди не прибудуть ще п'ять тисяч, коли стане лід.

— Маєте рацію. І поліція допоможе вам, будьте певні. — Співрозмовник Велсів — сивий, кремезний чоловік з енергійним обличчям і військовою поставою підняв коміра в хутрі й узявся за ручку дверей. — Я бачу, що завдяки вам недавніші прибульці вже починають розпродувати свої речі і купують собак. Ви собі уявляєте, які перегони будуть на кризі, коли замерзне річка? І кожен, хто продасть тисячу фунтів продуктів та виїде звідси, зменшить на один порожні шлунки і рівночасно наповнить шлунок одного з тих, що тут залишаться. Коли відпливає "Лора"?

— Сьогодні вранці, з трьома сотнями пасажирів. Не везуть з собою ніяких припасів. Я хотів би, щоб їх було три тисячі!

— Цілком слушно. А коли, між іншим, прибуде ваша дочка?

— Жду її з дня на день. — Очі в Джекоба Велса потеплішали. — Приходьте обідати, як вона приїде, та приведіть із своїх Казарм кількох молодих офіцерів. Я їх не знаю на ймення, та це нічого. Запросіть їх від мене. Я не дуже буваю в товаристві, не маю на це часу, але хотів би, щоб моїй дочці було тут не сумно. Адже весь час вона жила в Лондоні та в Штатах, то щоб тут часом не занудьгувала. Ви мене розумієте.

Джекоб Велс причинив за гостем двері, присунув крісло до коминка й поставив ноги на гратки. Вдивляючись у мерехтливе полум'я, він на мить уявив собі постать молодої дівчини, а за нею промайнула в його уяві ще постать вродливої жінки англосаксонського типу.

Двері відчинились.

— Містере Велс, містер Форстер послав мене запитати, чи видавати йому харчі під продовольчі ордери.

— Безумовно, містере Сміт. Тільки нехай він переполовинює їх. У кого ордер на тисячу фунтів — видавайте йому лише п'ятсот.

Він закурив сигару і сперся на спинку крісла.

— Вас хоче бачити капітан Макгрегор, сер.

— Просіть.

Капітан Макгрегор увійшов і став біля крісла свого господаря. Важка рука Нового Світу з дитинства лягла шотландцеві на, плечі, але в кожній рисі його поораного глибокими зморшками обличчя проступала непохитна чесність. Випнуте підборіддя свідчило про те, що чесність — це найкраща політика, бо вже при першому погляді кожен був не від того, щоб мати справу з власником цього випнутого підборіддя. Про те свідчив і його перебитий ніс, скручений трохи набік, та довгастий шрам, що перетинав чоло, ховаючись у сивому волоссі.

— Ми піднімаємо якір через годину, сер. Я прийшов за останніми наказами.

— Гаразд. — Джекоб Велс повернувся до нього з кріслом. — Капітане Макгрегор!

— Так.

— На цю зиму я мав вам доручити іншу справу. Але потім я роздумав і призначив вас на "Лору". Ви здогадуєтесь, чому я так зробив?

Капітан Макгрегор переступив з ноги на ногу, й хитра посмішка блиснула в його очах.

— Сподіваєтесь, що постануть труднощі, — буркнув він.

— І ви саме той чоловік, якого тут треба. Перед відплиттям ви одержите від містера Белі докладні вказівки. Одно тільки вам тепер скажу: коли ми не викишкаємо звідси досить люду, в Форті Юконі битимуться за кожен фунт продуктів. Ви мене розумієте?

— Так.

— Перш за все — ощадність. Сьогодні ви вивозите триста чоловік. Я гадаю, що вдвоє більше поїде по річці, як тільки замерзне лід. Отож вам доведеться цілу зиму харчувати тисячу душ. Визначте їм пайку — що треба робітникові — і дивіться, щоб вони працювали. Заготовляли дрова по шість доларів за стос. Складати їх треба при березі, в такому місці, де легко причалити пароплавом. Хто не працює — позбавляється пайки. Зрозуміли?

— Так.

— Тисяча людей може наробити великого бешкету, коли вони будуть байдики бити. Мало що може трапитись! Пильнуйте, щоб не грабували, не брали нічого з ям, де переховуються продукти. Коли не коритимуться, виконуйте свій обов'язок.