— З чоловіком, моя люба, ти животієш, і тільки з коханцем — живеш,— відповідала Анжеліці маркіза де Ванденес, її зовиця.
— Шлюб, дитино,— це наше чистилище. Кохання — наш рай,— казала леді Дадлі.
— Не вірте їй! — вигукувала панна де Туш.— Це не рай, а пекло.
— Але пекло, в якому кохають одне одного,— зауважувала маркіза де Рошфід.— В стражданні часто знаходять більше втіхи, ніж у щасті, згадайте святих мучеників.
— З чоловіком, дурненька, ми живемо, так би мовити, своїм життям. А кохати — означає жити життям іншого,— виголошувала маркіза д'Еспар.
— Коханець — це заборонений плід, ось що головне,— казала, сміючись, красуня Моїна де Сент-Еран.
Коли графиня не їздила на дипломатичні раути або на бали в багатих іноземців, таких, як леді Дадлі чи княгиня Галатіон, вона майже щовечора, після Італійців або Опери, бувала у світському товаристві: у маркізи д'Еспар, у пані де Лістомер, у панни де Туш, у графині де Монкорне або у віконтеси де Гранльє — в єдиних відкритих аристократичних домах. І щоразу вона виходила звідти з новими поганими сіменами в серці, їй радили "внести зміст у своє життя" — дуже модний вислів у ті часи; "шукати взаєморозуміння" — ще один вислів, якому жінки надають особливого значення. Вона поверталася додому стривожена, схвильована, заінтригована, замислена. Вона помічала, що чогось бракує в її житті, але ще не вважала його зовсім пустим.
Серед домів, у яких бувала графиня де Ванденес, найцікавіше, хоча й дуже змішане, товариство збиралося в салоні графині де Монкорне, чарівної мініатюрної жінки, яка приймала в себе знаменитих митців, багатих банкірів, визначних письменників, відбираючи, проте, своїх гостей так ретельно, що навіть люди вельми обережні у виборі знайомств, не ризикували зустріти там нікого, хто не належав би до обраного товариства. Найвибагливіші почували себе в безпеці у графині де Монкорне. В ту зиму, коли вищий світ знову зійшовся докупи, в деяких салонах — в тім числі в маркізи д'Еспар і в пані де Лістомер, у панни де Туш і в герцогині де Гранльє — з'явилося кілька нових світил мистецтва, науки, письменства й політики. Світське товариство завжди лишається собою — воно прагне розваг. І ось на концерті, який влаштувала графиня де Монкорне під кінець зими, у її салоні з'явився один з найвідоміших письменників і політичних діячів сучасності Рауль Натан. Відрекомендував його графині Еміль Блонде, що належав до найобдарованіших, але й до найледачіших літераторів тієї доби; він був не менше знаменитий, ніж Натан, але в замкнутому колі — його слава не виходила за межі світу журналістики. Блонде це знав; власне, він не плекав ілюзій, і серед багатьох його просякнутих зневагою до людства афоризмів був і такий: слава — це отрута, корисна тільки в малих дозах.
Вибившись нагору після тривалої боротьби, Рауль Натан обернув собі на користь те захоплення формою, яким почали хизуватися юні чепуруни,— завзяті шанувальники середньовіччя,— досить дотепно прозвані "Молодою Францією"22. Він засвоїв звички та прибрав вигляду генія і завербувався в лави цих поклонників мистецтва, чиї наміри, втім, заслуговували тільки хвали: бо немає нічого безглуздішого, ніж костюм французів у XIX столітті, й потрібна була сміливість, щоб підновити його. А слід віддати Раулю належне — в його зовнішності, в манерах є щось значуще, химерне і незвичайне, він так і проситься на картину. Його вороги і друзі — а вони варті одне одного — погоджуються на тому, що розум Натана цілком відповідає його зовнішності. Рауль Натан такий, як він є, либонь, мав би ще оригінальніший вигляд, ніж під маскою своєї награної винятковості. Його виснажене, спотворене обличчя надає йому виразу людини, яка боролася з ангелами або демонами. Таким німецькі художники малюють лице мертвого Христа; кожна його риса свідчить про безперервну боротьбу між слабкою людською природою та силами небесними. Але глибокі зморшки на щоках, нерівний, покритий ґулями череп, западини над очима і на скронях аж ніяк не свідчать про хирляву породу. Його тверді суглоби, його випнуті кістки напрочуд міцні; і хоча шкіра побуріла й висохла від надуживань, вона обтягує страхітливо могутній скелет. Рауль худий і високий. Його довге волосся завжди розкошлане — задля ефекту. В цього погано причесаного, недоладно збудованого Байрона цибаті ноги, збільшені колінні чашки, крутий вигин спини; мускулясті руки з худими нервовими пальцями, дужі, мов клешні краба. Очі в Рауля наполеонівські — сині очі, які поглядом пронизують душу; викривлений ніс надає обличчю лукавого виразу; гарний рот прикрашають такі бездоганно білі зуби, що будь-яка жінка може їм позаздрити. В цьому обличчі є рух і вогонь, це чоло позначене печаттю генія. Рауль належить до тих небагатьох чоловіків, чия зовнішність вражає з першого погляду, чоловіків, які в салоні приваблюють до себе всі погляди. Він звертає на себе увагу "недбалістю у вбранні", якщо дозволено запозичити у Мольєра вислів, що його вжила Еліанта23, говорячи про нечупару. Одіж на ньому завжди здається умисне зношеною, зім'ятою, потертою — наче він прагне привести її в гармонію зі своїм обличчям. Одну руку він звичайно закладає за викот відкритого жилета, стоячи в позі, яку Жіроде прославив своїм портретом Шатобріана24; але прибирає він цю позу не так для того, щоб стати схожим на Шатобріана,— він ні на кого не хоче бути схожим,— як для того, щоб зім'яти складки на маніжці. Його краватка миттю скручується від конвульсивних посмикувань голови, рвучких, як у породистого коня, що мучиться в упряжі й раз у раз підкидає голову в надії звільнитися від вуздечки або вудил. Його довга, звужена донизу борода не розчесана, не напахчена, не пригладжена щіткою — він дає їй вільно рости, на відміну від тих чепурунів, які носять бороду віялом або еспаньйолкою. Пишно спадаючи на плечі, волосся застряє між коміром фрака та краваткою і залишає масні плями на тих місцях, яких торкається. Сухі й жилаві руки не знають щіточки для нігтів та цитринової води. Як запевняють деякі фейлетоністи, очищувальні води не часто відсвіжують їхню висхлу шкіру. Одне слово, цей жахливий Рауль — гротескна постать. Рухи в нього поривчасті, наче їх відтворює якийсь недосконалий механізм. Хода суперечить будь-якому уявленню про порядок своїми зигзагами, що їх спричиняє раптовий захват, несподіваними зупинками, під час яких він штовхає мирних перехожих, котрі прогулюються по паризьких бульварах. Його мова, сповнена ядучого гумору та колючих дотепів, скидається на його ходу: зненацька вона відступає від дошкульного тону і стає недоречно лагідною, поетичною, втішливою, солодкою; вона уривається непоясненними паузами або спалахами дотепності, які іноді стомлюють. У товаристві він хизується зухвалою нетактовністю, зневагою до умовностей, критичним ставленням до всього, що світ шанує, і це настроює проти нього людей обмежених, а також тих, хто дотримується правил старовинної ввічливості. Але в такій поведінці є щось своєрідне, як у витворах китайського мистецтва, і жінок вона не відштовхує. Правда, з ними він часто буває вишукано люб'язний, йому наче подобається загладжувати бездоганною поведінкою свої дивацтва, здобувати перемогу над неприязню, бо це тішить його самолюбство або пиху. "Чому ви такий?" — спитала його якось маркіза де Ванденес. "А чому перли ховаються в грубих мушлях?" — пишномовно відповів він. Іншому співрозмовникові, який поставив те саме запитання, він сказав: "Коли б я подобався кожному, чи зміг би я сподобатися особі, яку оберу серед усіх?" У духовному житті Рауля Натана теж панує безлад, що його він зробив своєю вивіскою. Ця вивіска не вводить у оману: його талант нагадує здібності бідних дівчат, які наймаються в міщанські доми "служницею на всі руки". Спочатку він був критиком і критиком видатним; але це ремесло здалося йому ошуканством. "Мої статті варті книжок",— мав звичай казати він. Привабили його якось театральні прибутки, але нездатний до впертої і копіткої праці, якої вимагає побудова п'єси, він мусив узяти у співавтори одного водевіліста, дю Брюеля, і той інсценував Натанові задуми, зводячи їх до прибуткових, дотепних п'єсок, завжди написаних для певних акторів або актрис. Удвох вони створили Флоріну, актрису, яка збирає повну залу глядачів. Соромлячись цього співавторства, схожого на співавторство сіамських близнюків, Натан самостійно написав і поставив у Французькому театрі велику драму, що провалилася з усіма воїнськими почестями під залпи нищівних рецензій. Замолоду він уже якось спокусив великий, благородний Французький театр чудовою романтичною п'єсою в дусі "Пінто"25 — іще в ті часи, коли необмежено панував класицизм; тоді в Одеоні три вечори поспіль так клекотіли пристрасті, що п'єсу заборонили. На думку багатьох, ця його друга п'єса, як і перша, була шедевром і здобула йому більшу славу, ніж усі прибуткові комедії, написані у співавторстві, але ця слава обмежувалася колом знавців та людей справжнього смаку, до чиєї думки мало дослухалися. "Ще один такий провал,— сказав йому Еміль Блонде,— і ти обезсмертиш своє ім'я". Проте Натан не пішов далі цим нелегким шляхом — нужда змусила його повернутися до пудри та мушок водевілю вісімнадцятого століття, до "костюмних п'єс" та до сценічного втілення популярних романів. Одначе його вважали великим талантом, який ще не сказав свого останнього слова. Власне, він уже взявся за високу прозу й видав три романи, не рахуючи кількох інших, що їх він тримав, наче рибу у сажалці, під оголошенням: "готуються до друку". Одна з трьох виданих книжок, а саме перша,— як то буває з багатьма письменниками, здатними написати тільки перший твір,— здобула блискучий успіх. Цю річ, яку він необачно надрукував раніше за інші, він з усякого приводу рекламував як найкращу книжку епохи, як єдиний роман століття. Втім, він часто нарікав на суворі вимоги мистецтва; він був один з тих, хто докладав чималих зусиль, щоб зібрати під єдиним знаменом Мистецтва твори всіх його різновидів — живопису, різьбярства, красного письменства, зодчества. Починав він із збірки поезій, яка дала йому право увійти до когорти модних поетів, а надто завдяки одній поемі з туманним змістом, що мала неабиякий успіх. Безгрошів'я змушувало його писати й писати, і він перескакував від театру до газети, від газети до театру, розкидаючись, розмінюючись на дрібниці й завжди вірячи в свою зірку. Отож його слава не лишилася тільки в зародку, як у деяких облудних знаменитостей, котрі можуть похвалитися одними заголовками невиданих книг і котрі дбають не так про видання своїх творів, як про укладення видавничої угоди; Натан справді був схожий на генія, і якби йому довелося піднятися на ешафот,— а цього іноді йому хотілося,— він мав би право ляснути себе по лобі, як Андре Шеньє26. Коли понад десяток письменників, професорів, метафізиків та істориків допалися до влади, загніздившись в урядовому механізмі під час заворушень 1830-1833 років, в Натані прокинулися політичні амбіції, і він пожалкував, що досі писав тільки критичні статті, а не політичні. Він вважав себе вищим за цих вискочнів, і їхній успіх пробудив у ньому пекучу заздрість. Він належав до тих заздрісних і на все здатних людей, яким кожен успіх здається вкраденим у них і які, усіх розштовхуючи, кидаються в тисячу освітлених місць, ніде не зупиняючись і дратуючи сусідів. У той час він переходив від сен-симоністських до республіканських поглядів — мабуть, щоб наблизитися до тих, хто саме був при владі. Він шукав свою кістку в усіх кутках і придивлявся, де б знайти безпечне місце, звідки він міг би гавкати, не боячись копняків, і здаватися грізним. Та, на свій сором, він мусив переконатися, що славетний де Марсе не ставився до нього серйозно — де Марсе, який у ту пору очолював уряд і не мав найменшої пошани до писак, бо не знаходив у них того, що Рішельє називав духом послідовності або, точніше, послідовності ідей. Крім того, будь-який уряд не обминув би увагою постійні негаразди у справах Рауля. Рано чи пізно необхідність змусила б його підкоритись умовам, а не ставити їх.