Тільки на сімнадцятому році життя обидві Марії стали виїздити на бали і то тільки чотири рази на рік, у кілька обраних домів. Відпускаючи їх танцювати, мати читала їм настанови про те, як слід триматися з кавалерами, на чиї запитання їм дозволялося відповідати лише "так" або "ні". Графиня не відривала від дочок погляду і, здавалося, вгадувала слова за порухами губ. Бідолашки були в бездоганно скромних бальних туалетах — в муслінових сукнях із коміром до самого підборіддя, з безліччю рясних рюшів та з довгими рукавами. Затискуючи їхню грацію і ховаючи їхню красу, це вбрання надавало їм схожості з єгипетськими муміями; і все ж таки з цих матерчатих футлярів визирали два чарівні личка — правда, затьмарені виразом глибокого смутку. Вони дуже страждали, відчуваючи на собі співчутливі погляди. Зрештою, кожна жінка — навіть найневинніша — хоче, щоб їй заздрили, а не співчували. Жодна небезпечна, нездорова або просто сумнівна думка не бруднила білої речовини їхнього мозку. Серця в них були чисті, а руки — страхітливо червоні, як у кожного, хто пашить здоров'ям. Єва, вийшовши з рук творця, була не більш невинна, ніж ці дві дівчини, коли вони вийшли з материнського дому й вирушили до мерії і до церкви, діставши просте, але моторошне напучення: в усьому коритися чоловікові, поруч з яким їм доведеться віднині спати або не спати ночами. Проте дівчатам здавалося, що в чужому домі, куди їх мали відвезти, не могло бути гірше, ніж у материнському монастирі.
Чому ж батько дівчат, граф де Гранвіль, цей учений і непідкупний суддя, правда, іноді надто захоплений політикою, не захистив своїх юних дочок від згубного деспотизму матері? На жаль, унаслідок своєрідної угоди, укладеної після десяти років шлюбу, чоловік і дружина жили окремо в одному домі. Батько взяв на себе виховання синів, а право виховувати дочок відступив дружині. Він вважав, що для жінок така система пригнічення менш небезпечна, ніж для чоловіків. Обидві Марії, й без того приречені на тиранію кохання або шлюбу, втрачали менше, ніж хлопці, чий розумовий розвиток не можна було обмежувати, бо тиск релігійної догми, запроваджуваної невблаганно і послідовно, міг убити їхні здібності в самому зародку. Дві жертви з чотирьох були врятовані, завдяки графові. Графиня вважала, що обидва її сини — одного граф хотів зробити суддею, а другого прокурором — виховані дуже погано й не допускала близьких взаємин між ними та сестрами. Спілкування між цими бідолашними дітьми підлягало суворим обмеженням. До того ж, коли граф забирав синів з колежу, він дбав про те, щоб вони якомога менше бували вдома. Хлопці снідали вдома з матір'ю та сестрами, а потім батько знаходив для них які-небудь розваги в місті: ресторани, театри, музеї, влітку — заміські прогулянки. За винятком родинних свят, іменин матері або батька, Нового року, видачі нагород, коли хлопці залишалися ночувати в батьківському домі, почуваючи себе страшенно скутими, не зважуючись поцілувати сестер, за якими графиня пильно стежила, ні на мить не залишаючи їх наодинці з братами, бідолашні дівчата так рідко їх бачили, що між ними не могло бути ніякої близькості. В такі дні тільки й чулося: "Де Марі Анжеліка?", "Що робить Марі Ежені?", "Де мої дочки?". Коли мова заходила про синів, графиня підносила свої холодні, тьмяні очі до неба, наче благала бога простити їй, що вона не вберегла їх від нечестя. Її вигуки, її недомовки на адресу синів були рівнозначні найжалібнішим зойкам Єремії11 й уводили в оману сестер, котрі дивились на братів як на людей розбещених і навіки пропащих. Коли хлопцям виповнилося по вісімнадцять років, граф надав кожному окрему кімнату на своїй половині дому й примусив їх вивчати право під наглядом одного адвоката, свого секретаря, доручивши йому втаємничити своїх дітей у секрети їхнього майбутнього ремесла. Отож обидві Марії знали про братню любов лише в теорії. Коли сестри виходили заміж, один з братів уже служив товаришем прокурора в далекому судовому окрузі, другий — починав службу в провінції, і в обох випадках їх затримали важливі процеси. Так живуть багато родин, на вигляд дружних, злагідних, одностайних: брати перебувають далеко, заклопотані інтересами статку, просуванням по службі, а сестер затягують у своє коло інтереси чужої для них чоловікової рідні. Будучи роз'єднані, члени сімейства потроху починають забувати одне про одного, сполучені лише слабкими узами спільних спогадів, аж поки їх скличе докупи фамільна гордість або якийсь матеріальний інтерес — іноді для того, щоб розлучити духовно після розлуки, спричиненої зовнішніми обставинами. Родина, об'єднана і зовні, й духовно, є в наш час рідкісним винятком. Подрібнюючи сім'ю на сім'ї, сучасний закон призвів до найжахливішого суспільного лиха — індивідуалізму.
В тому глибокому усамітненні, в якому минала їхня юність, Анжеліка та Ежені рідко бачили батька, а якщо він і з'являвся в просторих покоях на першому поверсі будинку, де мешкала його дружина, то завжди був сумний і невеселий. Він і додому приходив з тим самим урочистим і поважним виразом обличчя, з яким засідав у суді. Десь на дванадцятому році життя, коли дівчатка вийшли з віку іграшок та ляльок, коли вони почали тверезо міркувати і вже не сміялися із старого Шмуке, в ту пору вони збагнули, які таємні турботи проборознили зморшками чоло графа, розгледіли під суворою маскою ознаки доброї душі й чудового характеру. Вони зрозуміли: відступивши релігії владу в домі, він зневірився у своїх надіях на подружнє щастя і був скривджений у найделікатнішому почутті — батьківській любові до дочок. Такі страждання надзвичайно хвилюють юних дівчат, які не знають ласки. Іноді батько прогулювався з дочками в саду; обнявши дві тоненькі талії й намагаючись іти з малими в ногу, він зупиняв їх десь під деревами й цілував у лоб одну, потім другу. Його очі, губи, все обличчя виражали глибоке співчуття.
— Ви не дуже щасливі, мої любі донечки,— казав він,— але я рано видам вас заміж і радітиму, коли ви покинете цей дім.
— Тату, ми ладні вийти за першого-ліпшого,— відповідала Ежені.
— Ось вони, гіркі плоди такого виховання! — вигукував батько.— Хочуть зробити святих, а роблять...