Дочка Єви

Марі Анжеліка та Марі Ежені росли в похмурому особняку кварталу Маре, і виховувала їх побожна й розумово обмежена жінка, перейнята — згідно з класичним висловом — почуттям обов'язку щодо своїх дітей, яких вона й виховувала аж надто ревно, і дочки змогли вирватися з-під цієї надокучливої опіки тільки після одруження: старша вийшла заміж у двадцять, а молодша — в сімнадцять років. Дівчатами вони не були на жодній виставі — паризькі церкви замінювали їм театр. Одне слово, в домі матері їх виховували не менш суворо, ніж у монастирі. Відколи вони себе пам'ятали, спали вони в кімнаті, суміжній із спальнею графині де Гранвіль, і двері до неї всю ніч залишалися відчинені. Коли дівчата не справляли релігійних обрядів, не займалися своїми туалетами та іншими справами, обов'язковими для шляхетних панночок, вони або шили для бідняків, або прогулювалися — так, як ото прогулюються в неділю англійці, твердячи собі: "Треба йти повільніше, а то люди подумають, що ми розважаємось". Їхня освіта не виходила за межі, встановлені їхніми духівниками, вибраними серед найменш терпимих церковнослужителів — переконаних прихильників янсенізму3. Не було дівчат, які вступили б у шлюб невиннішими й цнотливішими, ніж вони; їхня мати, певно, вважала, що здійснивши цю — зрештою, дуже важливу — вимогу моралі, вона виконала всі свої обов'язки перед небом і людьми. Бідолашні створіння до самого заміжжя не прочитали жодного роману, а малювали тільки такі людські фігури, анатомія яких видалася б Кюв'є4 шедевром безглуздя, і в манері, здатній навіть Геркулесові Фарнезькому5 надати схожості з жінкою. Малювання їх навчала стара діва. Граматики, французької мови, історії, географії та необхідних для жінки основ арифметики вони навчались у статечного священика. Вечорами вони читали вголос, але тільки із схвалених книг, таких як "Напучувальні листи" або "Уроки з літератури" Ноеля, і завжди в присутності духівника їхньої матері, бо в книжці могли трапитися місця, які, без мудрих роз'яснень, схвилювали б їхню уяву. "Телемах" Фенелона6 було визнано за книжку небезпечну. Графиня де Гранвіль так любила своїх дочок, що хотіла зробити з них ангелів на зразок Марії Алакок7, але дівчата воліли б мати менш доброчесну, зате ласкавішу матір. Таке виховання дало свої наслідки. Накинута, наче ярмо, релігія видалася надто суворою цим юним невинним душам, до яких у рідному домі ставилися, мов до злочинців, і стомила їх своїми обрядами. Вона пригнітила їхні почуття і, хоча пустила в них глибоке коріння, не привабила їх до себе. Обидві Марії мали або збожеволіти, або зажадати волі; щоб здобути волю, вони захотіли вийти заміж, тільки-но побачили світ і склали собі деяке уявлення про життя, але вони не усвідомлювали своєї зворушливої чарівності й не знали собі ціни. Не розуміючи, наскільки вони наївні, як могли вони зрозуміти життя в усій його складності? Беззбройні проти нещастя, вони не мали досвіду і для оцінки щастя, і лише в собі знаходили втіху, нидіючи в родинній тюрмі. Ніжні звіряння пошепки вечорами або кілька фраз, якими вони обмінювалися, коли мати залишала їх на якусь мить, часом висловлювали багато більше, ніж могли виразити слова. Кинутий крадькома погляд, яким вони передавали одна одній свої почуття, часто скидався на поему гіркої скорботи. Безхмарне небо, пахощі квітів, прогулянка попідруч по саду обдаровували їх невимовною втіхою. Закінчивши яке-небудь вишивання, вони віддавалися щирим і невинним радощам. Товариство, в якому оберталася їхня мати, не тільки не могло збагатити серце або розвинути дух, а навпаки, затьмарювало розум і гнітюче впливало на почуття, бо складалося воно із старих жінок, сухих, суворих і непривітних, котрі тільки й розмовляли що про духівників, проповідників, про свої дрібні недуги та події з церковного життя, непримітні навіть для таких газет, як "Котідьєн" або "Друг релігії". Що ж до чоловіків із цієї компанії, то вони були спроможні загасити найяскравіші смолоскипи любові — такими холодними і журливими здавалися їхні обличчя, затьмарені виразом сумного примирення з долею. Майже всі вони досягли віку, коли чоловік стає понурим і зневіреним, коли почуття його пробуджуються тільки за столом, і він привертається лише до того, що сприяє тілесним утіхам. Релігійний фанатизм засушив ці серця, що прирекли себе на служіння обов'язку і замкнулися в обрядовості. Майже всі вечори минали в мовчанці, за грою в карти. Обидві дівчинки, яких цей синедріон, що підтримував материнську суворість, ставив ніби поза законом, ловили себе на почутті ненависті до всіх цих відразливих осіб із запалими очима, з насупленими лобами. На чорному тлі такого безрадісного життя яскраво вирізнялася лише одна постать — учитель музики. Духівники вирішили, що музика — мистецтво християнське, народжене в лоні католицької церкви і нею виплекане. Отож дівчаткам було дозволено навчатися музики. Панна в окулярах, що викладала співи та гру на фортепіано в сусідньому монастирі, замучила їх вправами. Та коли старшій з дочок виповнилося десять років, граф де Гранвіль наполіг, щоб найняли вчителя. Роблячи цю необхідну поступку, пані де Гранвіль удала, ніби скоряється чоловіковій волі — святенникам властиво ставити собі за заслугу виконання обов'язку. Вчитель музики був німець-католик, один з тих чоловіків, що народжуються вже старими і все життя, аж до вісімдесяти років, здаються п'ятдесятирічними. Його темне зморшкувате обличчя із запалими щоками зберігало у своїх старечих рисах вираз дитячої наївності. Голубінь невинності осявала його очі, а на губах завжди грала весела молода усмішка. Сиве волосся спадало з голови, як на зображеннях Ісуса Христа і надавало урочистої поважності його екзальтованому вигляду, але це враження було помилкове: він міг устругнути казна-яку дурницю з цілковитою незворушністю. Одежа була для нього тільки необхідною оболонкою, він не звертав на неї найменшої уваги, бо його погляд завжди витав у небесах і не спускався до матеріальної буденщини. Цей великий і нікому не відомий митець належав до кумедних забудьків, які безкорисливо віддають ближньому свій час та душу і забувають свої рукавички на всіх столах, а парасольки — біля кожних дверей. Його руки були з тих, які залишаються брудними й після миття. Одне слово, його старе тіло, незграбно посаджене на криві ноги, всім своїм виглядом показувало, наскільки людина може зробити тіло придатком душі й належало до дивних витворів природи, які зміг описати лише німець Гоффман8, поет того, що видається неймовірним, а проте існує. Такий був Шмуке, колишній капельмейстер маркграфа Ансбахського, мудрець, підданий допитові перед синклітом святенників. Коли його запитали, чи дотримується він постів, учитель мало не відповів: "А ви гляньте на мене!" Та вчасно спохопився — хіба можна було жартувати з побожними жінками й церковниками-янсеністами? Цей апокрифічний стариган посів таке місце в житті обох Марій, вони так полюбили цього щирого друга й великого митця, який вдовольнився спогляданням прекрасного, що кожна з них, вийшовши заміж, призначила йому довічну пенсію в триста франків; цих грошей старому вистачало на оплату помешкання, пиво, тютюн та одяг. Шістсот франків пенсії та уроки музики перетворили його життя на рай. У своїй убогості й у своїх мріях Шмуке мав мужність признатися тільки цим милим дівчатам, двом серцям, які розквітли під снігом материнської суворості та під кригою благочестя. Ця обставина характеризує всього Шмуке і дитинство обох Марій. Який абат чи яка побожна стара дама відкрили цього німця, що заблукав у Парижі, так і лишилося невідомим. Коли матері родин довідалися, що графиня де Гранвіль знайшла для своїх дочок учителя музики, усі вони зацікавилися його ім'ям та адресою. Шмуке запросили давати уроки в тридцяти домах кварталу Маре. Його пізній успіх проявився в тому, що він придбав черевики з покритими бронзою сталевими пряжками та з волосяними устілками і став частіше міняти білизну. В ньому пробудилася природжена веселість, так довго пригнічувана шляхетною і пристойною вбогістю. Він став відпускати дотепи на зразок таких: "Мадмуазелі, сьогодні вночі коти з'їли всю багнюку". Це означало, що болото на вулицях уночі висохло від морозу. Але Шмуке промовляв цю фразу надзвичайно кумедною германо-галльською говіркою: "Матмуаселі, сьоготні фночі коти с'їф усю пахнюк". І підносячи своїм двом ангелам цю незабудку, Vergissmeinnicht, зірвану з квітника своєї душі, він обеззброював їхню насмішкуватість лукавим і глибокодумним поглядом. Шмуке так радів, коли на устах його учениць розквітала усмішка — а він проник у таємницю їхнього нестерпного життя, — що ладен був умисне грати роль кумедного, якби не був кумедним від природи. Але його добре серце повертало свіжість найбанальнішим дотепам — за висловом покійного Сен-Мартена9, він міг навіть грязюку позолотити своєю небесною усмішкою. Дотримуючись одного з найблагородніших правил релігійного виховання, обидві Марії шанобливо проводжали вчителя до дверей свого покою. Там бідолашки казали йому кілька ласкавих слів, раді ощасливити старого: дати волю своїй жіночій ніжності вони могли тільки з ним! Отож до самого заміжжя музика стала для них ніби другим життям. Так ото, кажуть, російський селянин сприймає сни за дійсність, а дійсність — за поганий сон. Шукаючи захисту від дріб'язковостей, які загрожували поглинути їх, від гнітючих ідей аскетизму, дівчатка з розпачливою відчайдушністю поринули в глибини бездонного мистецтва музики. Мелодія, Гармонія, Композиція, три дочки неба, чиїм хором диригував цей сп'янілий від музики старий католицький фавн, винагородили дівчат за тяжкі труди і прикрасили їхнє життя своїми чудесними танцями. Моцарт, Бетховен, Гайдн, Паезієлло, Чімароза, Гуммель і таланти менш високі розвинули в дівчатах тисячі почуттів, що не виходили за непорочну огорожу їхніх окутаних поволокою душ, але проникали в глиб Творіння і там ширяли, сп'янілі від захвату. Коли сестрам щастило досягти досконалості, виконуючи якийсь музичний твір, вони бралися за руки, обіймалися в палкому екстазі, а старий учитель називав їх своїми святими Цеціліями10.