Льошці можна, він зрозуміє.
Тихо на морі. Сонце яскріє у воді. І ніхто тобі не заважає — що хочеш, те й вигадуй. "Добре, що ми з дядьком Костею любимо море,— подумав я.— І добре, що є такий дядько Костя". Але тата я теж не можу зрадити, і я придумав: буду морським льотчиком.
Коли я повертався, то побачив маму, вона йшла до пристані.
"В Ялту їде,— здогадався я.— У міськвійськкомат. Шукати татових друзів".
Мама була в білій сукні, в яку давним-давно не вбиралася, і в білих черевичках на високих каблуках.
Біля причалу стояв теплохід дядька Кості. Мама зійшла на пірс, і їй назустріч вийшов дядько Костя. Мені дуже кортіло підійти до них, але я чомусь не підійшов. Я сховався за будку квиткової каси й спостерігав за ними. Я майже нічого не бачив, тільки широку спину дядька Кості в білому кітелі.
Потім теплохід відчалив.
Я довго дивився вслід теплоходу, поки той перетворився на маленьку білу блискучу цятку.
На верхній набережній я зустрів загін артеківців. Вони йшли строєм. У білих сорочках з червоними краватками й у коротких синіх трусах. Загорілі. В них був справжній кримський загар — світло-коричневий. Такого загару ніде не зустрінеш.
Чомусь, коли артеківці з'являлися на вулицях Гурзуфа, перехожі зупинялись і дивилися на них. І тепер усі зупинились, і я також зупинився. А вожатий артеківців скомандував, І вони голосно вигукнули: "Усім-усім — доброго ранку!"
Мені дуже подобалось, що вони так вигукували.
Після зустрічі з артеківцями настрій у мене зробився зовсім гарний. Спокійний такий і трошки, трошки сумний, але гарний.