Слава богу, нарешті я знайшов вас. Тепер одержу листа у відповідь, і тоді я заспокоюся.
Пересилаю лист вашого чоловіка, який загинув на чехословацькій землі. Я повинен був давно надіслати вам цей лист, але під час фашистської окупації лист у мене зберігався окремо від конверта з адресою. І конверт пропав, коли фашисти спалили мій дім. Кілька років я дізнавався про ваше прізвище, адже в листі його не було. Я написав багато листів у Радянський Союз, але за самими іменами: Карпішек (так ми звали вашого чоловіка) і Катерина — хіба багато дізнаєшся?
Нарешті я розшукав якогось чеха-партизана із загону вашого чоловіка. Він жив у Високих Татрах. Я поїхав до нього. Він мене відпровадив до іншого партизана в Братиславу. Словом, я об'їздив десятьох чоловік. Усі пам'ятали росіянина, проте прізвища його не знав ніхто. Командир партизанського загону знав, але він загинув. Мій син знав, але він також загинув. А потім, коли дізналися про ваше прізвище, почали шукати вашу адресу. На це потрібно було чимало часу.
Дорога пані Катерино! Приїздіть до нас у гості. Беріть сина й приїздіть. Тут у нас у селі в кожному домі приймуть вас, як рідну. Приїздіть, будьте ласкаві. Йонек Брейхал".
Я відклав лист діда Йонека й подивився на татів почерк, на аркушики паперу, пожовклі і висохлі. Вони зробилися мов крила метеликів у колекції або мов листя й трави в гербарії. І, не підводячи голови, я почав читати татів лист.
— "Дорогі Катю й Толю! Давно ви не одержували моїх листів, а це мій останній лист. Бо мені вже не доведеться ходити по землі. На світанку я буду в руках у гестапівців. Але спершу по порядку.
Ми поверталися з бойового завдання. Бомбували ворожі тили. Летіли ми поодинці. Наш літак був пошкоджений і відстав від основної групи. Над Чехословаччиною літак загорівся, і я наказав усім стрибати. Останнім стрибнув сам.
Тієї хвилини, коли я приземлився й погасив парашут, мене оточили фашисти. їх було чоловік десять. Вони обшукали мене, відібрали пістолет і твій лист. Документів у польоти ми не брали.
"Сам?" — запитав офіцер.
Був ранній ранок, тільки-но починало світати, і фашисти не могли точно роздивитися, скільки чоловік скинулося на парашутах. Видно, вони засікли лише мене.
"Сам,— сказав я.— Решта загинули. Там, там",— я показав на небо.
"Яволь".— Офіцер засміявся. Він щось наказав солдатам і побіг з ними до гайка, який виднів удалині.
Двоє солдатів відвезли мене на мотоциклі в місто, в гестапо. Там я перебув десять днів, а потім попав у концентраційний табір. Росіян у таборі не було. Самі чехи. Після гестапо мені було важко працювати: боліли руки й ноги. Але не піти на роботу було не можна. Хворих відправляли в госпіталь. А звідти ніхто не повертався. І я працював.
З табору мені допомогли втекти чеські товариші. Вони переправили мене в партизанський загін. Загін був маленький, усього чоловік двадцять, і нам доводилося скрутно. І ось ми висадили в повітря залізничний міст, який був дуже потрібний фашистам. Вони через нього возили нафту з Румунії у Німеччину.
Наступного дня фашисти приїхали в село, що лежить поблизу моста, прийшли у місцеву школу й заарештували цілив клас дітей — двадцятьох хлопчиків і дівчаток. Це було "наше" село. У нас там жили свої люди. Один з них був дід Йонек, батько партизана Франтішека Брейхала. Він нам і приніс цю звістку.
Фашисти дали три дні: якщо протягом трьох днів не з'явиться та людина, яка висадила в повітря міст, дітей буде розстріляно. І тоді я вирішив іти до гестапівців. Чехи мене не пускали, вони сказали: "Діти наші, ми й підемо". Але я відповів, що коли піде хто-небудь з них, чехів, то фашисти з помсти однаково можуть розстріляти дітей. А коли прийде росіянин, то дітей буде врятовано. І я пішов з дідом Йонеком.
Зараз ніч, а вранці я піду до фашистів. Коли ти одержиш цей лист, то розкажи всім, як я загинув. Головне, знайди моїх товаришів по полку, хай про мене згадають.
Усе. Вже світанок. А в мене ще багато справ. Зараз я передам і лист і конверт дідові Йонеку. Він усе це збереже і, коли настане час, надішле вам.
Прощавайте. Ваш Карпо".
Цілий вечір дід читав татів лист. Потім він довго сякався, торгав рукою коліно й нарешті сказав:
— Катрусю, мені треба пройтися. Ти не заперечуєш? — Він показав на татів лист.— Я візьму його з собою.
Мамі треба було йти в санаторій, щоб зробити укол якомусь хворому, і я пішов разом з нею. Не хотілося лишатися самому. На зворотному шляху ми зустріли Сойку, ту дівчинку, яка купалася зі мною в перший день.
— У мене ваша хустка. Якась тітка її знайшла, а я їй сказала: "Я знаю, чия це хустка".
Сойка простягла мамі хустку, та розгорнула її і подивилася, вкотре, на цю собачу виставку.
— Я дарую її тобі,— сказала мама.— Адже вона зовсім дитяча. Собаки.
Я поглянув на маму й зрозумів: вона не хотіла, щоб ця хустка поверталася до неї і про щось їй нагадувала. Можливо, про дядька Миколу. А мені однаково було шкода хустки. Адже ж і не маленький я. А шкода. Звик до собак. Але тої миті я перевів очі на Сойку. Що сталося з її обличчям, просто не переказати. Які в неї були перелякані, недовірливі, насторожені очі. Вона не вірила у своє щастя, їй ці собаки подобалися, видно, ще більше, ніж мені. В мене після цього всю мою жадібність як рукою зняло.
— Цього собаку звати Джаз,— сказав я.— А оцього малесенького песика—Знайда. Решті ти сама придумай імена.
— До побачення.— Вона квапилась якнайшвидше піти.— Я їх уже полюбила.
Ми мовчки дійшли додому. Я роздягнувся і ліг спати.
— Мені здається, що він весь час був живий,— сказав я,— а загинув тільки вчора.
— Спи, Толю. Перелічи, скільки над нами зірок, і заснеш.
— А ти?
— Мені не заснути, мені зірки вже не допомагають. Я дочекаюся діда.
* * *
Наступного дня я встав рано й подався на риболовлю. Я любив ловити рибу. Правда, я був поганий рибалка, завжди гав ловив, коли починало клювати. Проте я любив ловити рибу. На морі тихо. Сонце. І настрій то веселий, то сумний. Можна подумати про маму, про дядька Костю й про дідуся. Можна порозмовляти з татом. Так, подумки. А сьогодні я придумав написати татові листа. Хай багато кому це видасться дивним, а я однаково напишу. Мені так захотілося написати йому листа, адже я ніколи йому не писав. Напишу й відправлю Льошці.