— Чи ви пак чули новину? — спитав один з вищих особ Муськин-Пуськин, що трохи шкутильгав на праву ногу й через це не міг потрапить в генеральський мундир, та якимсь випадком опинивсь на місці найвищого бюрократа педагогії, в котрій він нічогісінько не тямив.
— Яка ж це новина?—спитала Катерина Маврикіївна.
— Новина й дуже цікава,— сказав Муськин-Пуськин,— графиня Гутвейн оце видає свою Ліду заміж. Вже й заручини справили й оповістили деяким знайомим.
— Невже Ліда й справді посватана! — аж крикнула молоденька чорнявенька Софі, Катерииина дочка-єдиниця.
— Невже Ліда посватана! І знайшовсь же хтось... Ой господи!—аж приснула з дива Катерина Маврикіївна й трохи не прохопилась з своєю думкою за ту кирпату та
V калікувату молоду графиню.
— Як бачите, знайшовся, ще й гарний на вроду та поставний, сливе красунь,— обізвавсь один гість.
— Хто ж це такий? — спитала Софі.
— Не скажу, нехай кортить,— додав Муськин.
— Та скажіть-бо! Це ж, мабуть, тепер вже не секрет,— обізвалась дуже зацікавлена Катерина Маврикіївна, і в неї закрутились очі од цікавості, як вона не вдержувалась.
— Капітан Прибильський заручивсь з Лідою, от хто! — сказав Муськин.
— Прибильський!—аж крикнула Катерина Маврикіївна.— Це ж красунь, яких і в Генуї не багацько побачиш.
— Він нібито й красунь, але кишеня в його зовсім-таки не красуня. А в Ліди зате повні кишені червінців,— обізвавсь один гість.
— Господи! Та Ліда ж як осміхнеться, то в неї два здорові зуби так і вилазять з-під верхньої губи та й кусають спідню,— промовила Гурковенкова і вже сміялась, зовсім навіть забувши, що вона на похороні свого чоловіка і недавнечко читала псалтиря над ним.
— Ті два зуби, що стримлять ще й нарізно в верхніх щелепах, в неї таки ніколи гаразд і не ховаються в рот, а все навіщось виглядають, бо, певно, люблять свіже повітря,— пожартував один генерал.
Усі за столом зареготались так голосно, неначе десь поблизу заіржали лошата на випасі.
— Ох, як не в добрий час випало отаке нещастя мені й дочці! — обізвалась Гурковенкова. — Уявіть собі, що я вже випрохала дозвіл на аудієнцію в італійського короля зараз після карнавалу. А тут на тобі лихо! Недоля, та й годі! — сказала вона і розставила руки на всю їх довжину по своїй звичці жестикуліровать та простягати руки.
— Це нічого. Вернетесь в Рим, то й побачитесь з королем. А коли доведеться вам бути з одвідинами і в папи, то передайте його святійшеству од мене пошанування й поклін, бо я був у його з одвідинами. Він був радий, то й, певно, пам'ятає мене,— сказав зовсім не жартовливим, а поважним тоном Елпидифор Ванатович.
Усі ущухли й поглядали на Катерину Маврикіївну, чи пак постерегла вона той надто сміливий жарт, чи ні. Але вона була така наївна, що й справді пойняла йому віри й сказала:
— Добре, добре! Коли б тільки мені спромогтись на аудієнцію в папи, то я йому передам ваше пошанування й поклін. Добре, добре!
Усі спустили очі на тарілки з задержаним осміхом, а декотрі скоса позирали насмішкуватими очима одно на одного.
— А я вам оповіщу за кращу новину,— заговорив згодом один молодий панок.— Учора в дворянському клубі ввечері, вже сливе в обляги, одна французка, якась мадмуазель їда, викликала в прихожу Шулима Йосиповича Шполянського, банкірового брата, і з нестямки линула йому межи очі добру чарку сірчаних кислощів. Ще добре, що сірки було небагато, бо тільки обсмалила йому півщоки, один вус та шматок вуха.
— Виходе, що назначила його, щоб був значений, — сказав один з гостей.
— Уявляю собі цього носача з одним вусом! Ото, мабуть, вийшла мацапура! Варто б подивитись,— пожартував другий гість.
Знов почувся регіт. Гості наливали та все кружляли вино стаканами. Пішли жарти та смішки. Пішла весела розмова. Ніхто й гадки не мав, що через два покої лежить небіжчик-хазяїн. Тільки молода дочка небіжчика сиділа з смутними заплаканими очима. В другому покої лакеї та усякі слуги переглядались мовчки з журливим осміхом, а старіші богобоящі супили брови: їм було якось ніяково, що в горницях, де лежав небіжчик, аж лунав веселий безжурний регіт та справлявсь бучний бенкет замість панахиди.
А бенкет і справді наприкінці саме набиравсь сили. Гості зовсім забули про небіжчика. Вино булькало з пляшок в чарки та в стакани. Веселий регіт аж розлягавсь по горницях. Лепетливі та осудливі язики мололи без упину. Розмова про нові міські випадки та події йшла звичайно, як і повсякчас в інші дні. Регіт та гармидер не переставав ні на хвилину. Старий лакей Прохір, котрий давно служив у Гурковенка й власним досвідом дізнавсь, що не хазяїн, а Катерина Маврикіївна усім правує в господі, тільки здвигнув плечима, перехрестивсь і промовив:
— Ніяк не розберу, чи це похорон у домі, чи справляють весілля! Тільки весільних музик нема! Одколи живу на світі, ще не бачив такої веселої панахиди.
Розійшлися гості з веселої панахиди. Галас та гармидер замер. В горницях стишилось, як надворі після завірюхи... Знов почалося в тихих покоях бубоніння: дяк став на зміну черниці. Катерина Маврикіївна вже не зохочувалась читати псалтир. Уласевич пеклювавсь усім, що стосувалось до похорону: замовив катафалк, домовину, загодив трьох батюшок та двох дияконів, дав оповістку в газетах за день похорону. Катерина Маврикіївна тільки походжала та величними мигами довгих рук давала загад усім, а найбільше молодому асистентові, котрому довелось і давати лад у домі, і ганять по всіх усюдах по місті.
На похорон зійшлося на провід сумної процесії, може, десята частка тих, що недавно сповняли небіжчикові горниці; бо їх притягували туди тільки бучні бенкети та чудовий винний льох, сливе перший на ввесь Київ... Зачинивсь льох з винами, — зникла в знайомих і сама згадка про господаря. Зосталося на згадку за цього космополіта тільки вчене надбання: цебто кільки медиційних книжечок. Про небіжчика йшла поголоска, як за людину вчену. Але він нігде не виявив навіть своєї научаної і соціальної направи, бо... в його й не було потягу до того. Це був славний ремісник своєї справи, хоч він добре знав своє ремество, і з його був ремісник вчений і тямущий в своїй спеціальності. Ніякі громадянські та соціальні питання не взрушували й щиро не зогрівали його душі. Поблукавши по далеких столицях, він погубив усякі симпатії до рідного краю й пробував на Україні, неначе десь на чужині, не цікавивсь забутою на чужині рідною Україною, не знав навіть того, що пишеться українською мовою, що там діється за містом на селах, як народ живе навкруги Києва, чи він бідує, чи слабує, чи горює. За усе це йому було байдужісінько. Гурковенко навіть не примітив, що настали інші часи, що з'явились молодші люде з іншими поглядами та бажаннями. Молодий асистент був більше начитаний і багацько цікавіший од свого патрона. В університетській молоднечі тоді вже заворушились усякі гуманні думки: і громадянські, і національні, і демократичні. Прослуживши доволі часу при Гурковенкові, Уласевич придививсь до життя свого патрона та його знайомих і своїм молодим почуванням постеріг порожнечу й нікчемність такого марного життя й одмикування од усякої соціальної роботи навіть на користь рідному краєві, од усяких соціальних думок та пересвідченнів.