Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда

Страница 3 из 23

Забила Наталья

І Юрчик з дідом побачили, як жахлива істота враз стала зменшуватись, швидко-швидко, і за кілька секунд перед ними вже була звичайна жабка, середнього розміру й зовсім не страшна.

Юрчик схопив прутика і тільки-но хотів підбігти ближче до неї, щоб прогнати її геть, коли враз у небі промайнула велика тінь — це налетів лелека. Гострим дзьобом він влучно схопив жабку і проковтнув її.

Раптом... дід з внуком аж завмерли від здивування: мабуть, зменшувальні таблетки мали таку могутню силу, що подіяли й на лелеку, коли він проковтнув жабку з цими таблетками в шлунку. Лелека раптом став зменшуватись, тільки вже не так сильно, як жабка. Він перетворився на невеличку пташку і полетів геть, напевно, дуже здивований з такого перетворення.

— Цієї небезпеки ми позбулися, — сказав дід, — тепер, мабуть, доведеться тобі, Юрчику, якнайшвидше везти нас додому. Ми не гарантовані від нових неприємних зустрічей і небезпек.

Бабуня, яка тим часом вже прийшла до пам’яті, спитала стурбовано:

— А вдома в нас є ще збільшувальні таблетки?

— Нема! — відповів дід.

Бабуня ойкнула знову і знепритомніла ще раз.

Юрчик з дідом сприснули її водою з озера, привели до пам’яті, посадили в машину, і Юрчик, на цей раз вже без будь-яких пригод, привіз її з дідом додому.

III

Коли нарешті вони опинилися на своїй веранді, дід сказав:

— Не треба вдаватися в розпач. Наше становище складне, але не безнадійне: на наше щастя, в місті, в моїй лабораторії, ще є деякий запас виготовлених мною таблеток. Отже, поміркувати треба лише над тим — як їх звідти дістати?

— Я поїду і привезу! — рішуче сказав Юрчик.

Дід кивнув головою.

— Я теж так думаю. Ключ від лабораторії ти візьмеш в кишені мого літнього пальта, а де саме знайти таблетки, я тобі поясню. Справа тільки в тому, що без моєї записки тебе можуть не пропустити на територію нашого інституту. Отже, треба написати записку. Спробуємо!

Юрчик приніс аркушик паперу, дід витяг з нагрудної кишені свою автоматичну ручку, — як ви, мабуть, пам’ятаєте, вона зменшилась разом з дідом, — і почав писати.

Але... нічого з того не вийшло. Якщо дід писав звичайним своїм почерком, літери виходили такі дрібнесенькі, що ніхто б не розібрав написане, навіть за допомогою лупи. Коли ж дід спробував намалювати величезні (для нього!) літери, щоб їх вільно могла б прочитати звичайна людина, то вони вийшли страшенно кострубаті і не мали нічого спільного з дідовим почерком.

— Таку записку ніхто не визнає, скажуть, що це фальшивка! — зітхнув дід. — Доведеться писати записку на друкарській машинці, а вже підписати її якось зумію... Неси сюди, Юрчику, мою друкарську машинку!

Юрчик швидко приніс із кімнати дідову машинку: вона була невеличка, легка. Дід на ній завжди писав різні листи й наукові праці.

Але хто ж писатиме? Адже, в порівнянні з дідом, машинка зараз була така велетенська, що він просто не зміг би дотягнутись до належних літер.

— Писатимеш ти! — сказав дід Юрчикові.

Юрчик почервонів як варений рак.

— Я ж... ще не вмію писати! — пробелькотів він.

— Але літери знаєш?

— Знаю...

— В даному разі цього досить! — сказав дід. — Сідай за машинку, вкладай в неї папірець... це ти вмієш робити, я знаю.

Юрчик знову почервонів і здивовано поглянув на діда: невже дід знає, що Юрчик не один раз пробував писати на машинці? Коли нікого не було в кімнаті, він потайки вкладав у машинку папір і вдаряв по чорних кружечках з білими літерами. І ці літери чітко відбивалися на папері, зовсім по-справжньому!.. Але Юрчик думав, що про це ніхто не знає.

— Вкладай, вкладай! — повторив дід, підморгнувши. — Дуже добре, що ти маєш досвід в цій справі.

Юрчик перестав соромитись, сів за машинку, вклав папірець і почав писати. Дід стояв поруч з машинкою і казав йому, яку літеру треба вдарити, щоб вийшло потрібне слово. І — що б ви думали? — все вийшло дуже добре. На записці було написано — дід прочитав вголос:

"Прошу пропустити мого внука до моєї лабораторії" — і підпис діда, який йому таки вдалося зробити малесенькою авторучкою.

— Гроші на дорогу візьмеш в кишені мого пальта, там же, де й ключі від лабораторії. Сядеш на автобус, доїдеш до Наукової вулиці...

Тут раптом в розмову втрутилася бабуня.

— Розумні люди, а таке вигадали! — вигукнула вона обурено. — Та хіба ж ти, діду, не розумієш, що Юрчик може сісти не в той автобус? І не там, де треба, вийти? І що він казатиме, якщо люди в автобусі почнуть дивуватись і розпитувати, куди це їде сам такий... — бабуня запнулася, — не зовсім дорослий хлопець? — закінчила вона.

Дід похитав головою — так, вона мала рацію... Але, як завжди, він швидко придумав, що робити.

— Я поїду з тобою разом! Візьмеш мене в кишеню, тільки щоб ніхто мене не побачив... бо, розумієш, незручно якось: мене в місті знають, та ще й чимало є моїх учнів, студентів... Мені б не хотілося, щоб хтось із них побачив мене у такому вигляді. Але я сховаюсь в твоїй кишені і підказуватиму тобі — що треба робити і що казати.

— Отак буде краще, — погодилась бабуня.

Юрчик запропонував, щоб і бабуня разом з ними поїхала до міста, у нього в кишенях помістяться обоє. Але бабуня відмовилась — вона так стомилась, що краще залишиться на дачі й відпочине.

— Тільки не затримуйтесь, — сказала вона, — бо інакше я дуже хвилюватимусь.

Дід з Юрчиком знали, що вона завжди з усякого приводу хвилюється, і намагалися не завдавати їй зайвих хвилювань. Вони пообіцяли їй не затримуватись. Тоді вона примусила їх перед дорогою поїсти, бо не можна ж вирушати натщесерце. Обіду не було, звичайно, бо зварити не було кому, але всі троє добре наїлися хлібом з ковбасою та молоком. Для діда й бабуні Юрчик дрібно накришив хліб і ковбасу, а молоко налив у малесенькі блюдечка для варення.

Потім Юрчик переодягнувся, посадив діда в кишеню, прикрив носовою хусточкою, попрощався з бабунею і вирушив до автобусної зупинки.

На зупинці, на щастя, нікого не було. Юрчик дуже побоювався, що він тут зустріне когось із дачних сусідів, і почнуться розпити... Добре, що цього не сталось.

Незабаром вдалині показався автобус.

— Діду, йде! — тихенько проказав Юрчик. — Наш чи не наш?

— А що ти на ньому бачиш? — спитав дід.