Юрчик обережно взяв спочатку бабуню, потім діда і посадовив їх у машину. Грузовик для них був завеликий — туди можна було посадовити з півсотні отаких дідів та бабунь!
— На чому ж сісти? — сказала бабуся. — Не на твердому ж. Розтрясе!
— Я підкладу носову хустинку! — сказав Юрчик.
Він збігав і приніс дідову носову хустку, розстелив її в передній частині кузова, посадив там діда й бабуню, а в задню частину кузова поклав коробочки з таблетками.
Поїхали!
II
Озеро було зовсім недалеко від їхньої дачі, і Юрчик знав дорогу до нього як свої п’ять пальців.
Спочатку він обережно звіз машину з гірки, притримуючи, щоб вона занадто не розкотилась. Далі стежка вилася по рівному, заплавним лугом, вкритим рясною високою травою, зеленими кущами та розкиданими тут і там деревами — старими гіллястими дубами і такими ж старими осокорами.
Стежка була добре находжена, гладенька. Машина хоч і гуркотіла всіма своїми розбовтаними жерстяними деталями, але йшла рівно, не трясла. І через це Юрчик все прискорював і прискорював ходу і нарешті побіг підтюпцем, весь час оглядаючись — як там себе почувають дід з бабунею?
А вони себе почували, мабуть, непогано: весь час оглядались на всі боки, щось одне одному показували й говорили, — а що саме, Юрчик не чув, бо голоси в них були тоненькі, — і весело сміялись.
Юрчик побіг швидше.
Тут раптом якась суха гілочка потрапила під колесо, і машину сильно трясонуло.
— Обережніш, будь ласка! — загорлав на весь голос дід, щоб Юрчик зміг його почути.
— Ой діду, пробач, я ненавмисно! — сказав Юрчик і вже не так швидко, але не спиняючись, довіз своїх пасажирів до озера.
Там він висадив обох на м’який білий пісок біля самої води. Тепер можна буде чудово скупатись!
— Ну, давайте скоріше збільшуватись! — гукнула бабуня. — Не поліземо ж ми в воду отакими крихітними, нас риба з’їсть.
— Не турбуйся, зараз збільшимось, — сказав дід. — Юрчику, давай сюди коробочку з зеленими таблетками.
Юрчик нахилився до машини, зазирнув у задню частину кузова та так і завмер — в машині лежала тільки одна коробочка!..
Де ж друга?
Може, закотилася в інший куток кузова? Ні, нема.
Може, висаджуючи пасажирів, він випадково й коробочку вийняв? Ні, ніде не видно.
— Що ж це ти? — крикнув дід. — Чого ти загаявся?
Юрчик шморгнув носом.
— Одної коробочки нема! — сказав він зніяковіло.
— Нема?! Якої?! — вигукнув злякано дід.
— Не знаю!
— Так відкрий швидше коробочку, ту, що є, і подивись — які таблетки.
Юрчик схопив коробочку, відкрив, подивився...
— Рожеві... — злякано вимовив він.
Бабуня сплеснула руками. Дід докірливо глянув на неї і сказав бадьоро:
— Нема чого впадати в розпач. Ясно, що коробочка випала, коли машина через недбалість водія наскочила на якусь перешкоду.
Юрчик ще раз зніяковіло шморгнув носом.
— Але, на щастя, — казав дід далі, — це сталось зовсім недалеко звідси. Отже, не гаючи часу, біжи, Юрчику, стежкою на те місце, і я певен, що ти швидко знайдеш пропажу.
— А ми? — злякано спитала бабуня.
— А ми поки що тут посидимо, позагораємо, — посміхнувся дід.
Юрчик не примусив себе довго просити — він вже біг щодуху стежкою в той бік, звідки вони приїхали.
Ось кущ калини, вкритий зеленими ще ягідками. Ось праворуч — гіллястий дуб, ліворуч — старий осокір. Ще кілька кроків, і він добіжить до того місця, де наїхав на суху гілку. Справді, он-он попереду біліє щось... Так, це, звичайно, загублена коробочка!
І раптом Юрчик побачив здалека, як з густої трави на стежку щось стрибнуло. Стриб, стриб! — просто до коробочки.
Юрчик зупинився. Він зразу здогадався — це була жаба, звичайна жабка середнього розміру... Але — хоч і не дуже приємно в цьому признаватись — Юрчик не те що боявся, а просто дуже не любив жаб. Вони якісь слизькі, стрибають... і ще не відомо, куди їй заманеться стрибнути!.. Краще не мати з ними діла.
І ось через це Юрчик зупинився, не добігши до коробочки, і вирішив перегодити, поки жабка піде собі далі своїм шляхом.
Але це була його жахлива помилка!
Жабка зовсім не збиралася йти далі. Вона простувала саме до коробочки, яку, мабуть, ще здалека помітила. Ось вона вже доскочила до неї, роззявила пащу, висолопила язика... Раз, раз, раз! — і в одну мить всі зелені таблетки одна за одною зникли в її пащі. Юрчик з розпачливим криком кинувся до неї.
Але було вже пізно.
З неймовірною швидкістю жабка почала збільшуватись. Вона стала така, як велике яблуко, потім, — як футбольний м’яч, потім — як порося, як теля... і ще зростала й зростала!.. Якою вона там стала нарешті, Юрчик вже не бачив, бо, не чекаючи, що буде далі, він повернувся і кинувся тікати, охоплений нечуваним жахом. Лише відбігши на чималу відстань, він наважився озирнутися і побачив, що велетенська жахлива істота зробила перший незграбний стрибок в його напрямку. Тоді вже Юрчик не озирався більше, а помчав уперед з швидкістю звуку, — а це така швидкість, яку можуть перевищити тільки реактивні літаки і космічні ракети!
Десь далеко позад себе він почув нечасті важкі вдари об землю — це стрибало страховище.
"Треба залізти на дерево!" — майнула думка в Юрчиковій голові. Він вже наглянув високого-превисокого осокора поблизу від стежки і намірявся кинутись навпростець до нього, коли нова думка вщент знищила першу:
"А дід і бабуня? Страховище миттю добереться до них і проковтне, як жалюгідних комашок! Треба бігти до них, рятувати їх!"
І з останніх сил хлопчик Юрчик все з тою ж швидкістю побіг далі.
Ось він вже й біля озера.
— Діду! Бабуню! Рятуйтесь! Жабка проковтнула збільшувальні таблетки і скаче сюди!.. Це не жабка, це велетенське страховище! Он-он, дивіться, воно вже побачило нас! Що робити?..
Дід і бабуня подивилися туди, куди показував Юрчик, і побачили страхіття. Бабуня ойкнула і в ту ж мить знепритомніла. Але дід — недарма він був дуже вчений винахідник!.. Він зразу ж ляснув себе долонею по лобі і вигукнув:
— Бери швидше коробочку із зменшувальними таблетками і кинь її назустріч потворі!
Не роздумуючи, Юрчик схопив коробочку, кинувся назустріч велетенській жабі і, щосили розмахнувшись, кинув здалека коробочку просто їй під ноги.
Страховище не роздумувало теж: одним змахом свого довжелезного язика воно підхопило коробочку з усіма таблетками й проковтнуло її.