Урок літератури, з якого їх вигнала Маргарита Михайлівна, був останнім. Зараз він закінчиться, усі підуть додому, школа спорожніє. Залишаться лише групи подовженого дня, школярі молодших класів. Але вони на перших поверхах…
Жора механічно засунув руку в кишеню й дістав аркушик паперу.
Графік!
— Погорів мій графік, — нервово реготнув він. — Я після уроків у басейн збирався, на підводне плавання.
— Не кажи мені про басейн. І так зуб иа зуб не попадає, — сказав Лесик.
Ні з того ні з сього раптом йому згадалося, як він з дідом Іваном грав у селі в старовинну гру "нямкало" (або "шкопирту", так вона ще називається). Дід сам не дуже точно пам'ятав правила цієї гри, але головне в ній було — кинути палицю так, щоб вона йшла колесом. У діда це виходило, а в Лесика — ані разу. І це чогось було так весело, вони з дідом так реготали, аж падали. Грали вони на леваді, за городом, над річкою. День був сонячний, погідний, і так було хороше дивитися, як дід ловко кидає замашну палицю, а вона колесом іде по леваді, вдаряючись об землю то одним, то другим кінцем, а дід радісно регоче й підспівує:
— Чухи-чухи-чуханиці, добрі з маком паляниці…
І такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!.. Від того спогаду стало ще холодніше.
— М-між іншим, я читав: моряки після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонуть, а від пе-переохолодження, — сказав Жора.
— К-краще б ти цього н-не читав, — скривився Лесик. — Знайшов чим похвалитися.
Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються.
— По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик.
— І я т-теж, — сказав Жора.
Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули одночасно, таке буває.
У всякому разі через мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. Їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.
Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…
Вони загрюкали з новою енергією.
Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.
Хлопці знову прислухалися.
І раптом почули тихі голоси.
— Спитай ти, — казав один.
— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий.
Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
Тільки Лесик гукнув:
— Алло!
А Жора:
— Одчиніть!
І ці два вигуки злилися в один:
— Алодчилоніть!
— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
— Ви злодії?
І знову Лесик та Жора вигукнули одночасно. Тільки тепер одне й те саме:
— Та ви що?! Які злодії?
— д хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо.
Цього ще не вистачало!
Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.
— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції. Ми з п'ятого "Б".
— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша. З третього "А". З подовженого дня.
— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора.
— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша.
— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
— А як ви потрапили на зачинене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.
— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора.
Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
— Почекайте. Ми зараз.
Запанувала тиша.
Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.
І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.
Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
— Чілдрени! Ви тут? Ви живі?
Довелося відгукнутися.
Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:
— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!
Виявляється, що третьокласники Гоша і Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий "Б" просто на урок і з порога загукати: "А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!"
І Маргарита Михайлівна, звичайно, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх.
Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.
А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері і сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як вкопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу п'ятикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу з літака після космічного польоту.
Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.
Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — з загадковою цікавістю, а трійця — з одвертою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:
— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів.
РОЗДІЛ XIII,
в якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма. Погоня. "Хлопці!.. Та ви що?" Знову погоня. "Неправда! При чому тут Агашкін?"
Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.
Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!
— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.
— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.