Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище. Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було.
І от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови иа уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші і, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї відносно горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, з класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.
Хлопці піднялися сходами, глянули і завмерли. Вони не повірили своїм очам. Висячого замка иа горищних дверях не було…
Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Затамувавши подих, хлопці прислухалися. Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало.
Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище. В усякому разі на горищі його нема. Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.
Лесик ступив на горище перший. Жора за ним.
У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками. Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентаря: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м'ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф з візерунчастими дверцятами — вмістилище таємничого скарбу…
У глибині горища косий сніп сонячних променів із слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк.
Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!
Як це заманливо — нишпорити серед старих забутих речей на горищі! Он електричне колесо, он продірявлений радіорепродуктор.
Он довоєнний детекторний приймач з одним навушником (другого нема, тільки іржава дужка лишилася).
У Жори загорілися очі.
А он перев'язана шпагатом підшивка старих газет "На зміну". Ого! Коли це було? Ще до війни. А то що таке? Отам, У кутку, за трубою якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок.
— Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.
Тепер уже в Лесика загорілись очі. Ще б пак! Адже він редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.
Удвох з Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.
"Школяр" — великими червоними літерами виведено було назву.
А вгорі: "Смерть німецьким окупантам!"
І ще: "Хай живе Радянська Армія!", "Слава нашим доблесним воїнам!" "Вперед, до перемоги!"
1944 рік.
Стіннівка була присвячена Дню Радянської Армії — 23 лютого.
Всі дописи, всі вірші були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: "Біснуватий фюрер". Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері і вклеєна в стінгазету. Поряд стаття — "Герой з нашої школи".
"Це було при німцях, — писала якась дівчина. — На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама. На Захарівській вулиці. Там у кінці, над яром, старе кладовище. Я там завжди рвала траву для кролів. Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець. Коли я зазирнула, він прокинувся. Я злякалась, а він говорить: "Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів". І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини — білих лебедів на ставку. "А чого ж ти ховаєшся?" — спитала я. "Бо малюю не тільки лебедів", — відповів він. І дістав з-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера. Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах. Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять. "У Києві мені більше ие можна, — сказав він. — Сьогодні вночі піду до лінії фронту. Наші вже близько". На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у вашій школі. Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю. На вигляд йому тоді було років трннадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам'ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка. Здається, на правій. А головне, вій дуже сміливий і дуже талановитий. Не може бути, щоб хтось не згадав його.
Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.
Я вірю, що він живий і десь на фронті.
Катя Шалаєва
(з Куренівки).
Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло.
Хлопці підвели голови, перезириулнея й застигли.
Вони не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного. Але за мить хлопці вже зрозуміли й кинулися до дверей.
Двері були замкнені.
Хлопці знову перезирнулися. І тільки тепер вони зрозуміли, що сталося.
Федя замкнув їх на горищі й пішов. Адже він не знав, що вони там.
Що ж робити?..
Якщо ви були коли-небудь узимку на горищі, то мусите знати, що то не курорт. І температура там не така, як у Сочі в "бархатний" сезон. Тим паче, якщо ви без пальта й шапки, у самій шкільній формі й піонерському галстуку.
Лише зараз хлопці відчули, як тут холодно. Ще й протяги. Шарпкий вітер вривався крізь холоші штанів, крізь рукава, за комір, і здавалося, враз обіймав колючим холодом усе тіло.