А в Києві все відбудовувалося після пожогу, який лютував "Тут при Болеславі й Святополку, не встигав одновлювати церков Ярослав, палав Київ під час нападу печенігів, тільки настигли трохи поправити церкви, як знов прийшов Болеслав, внов напустив печенігів на стольний город, поплюндрував церкву Богородиці кам'яну, погоріли всі дерев'яні храми, поруйновано церкви і тереми навіть; тепер Ярослав звелів лагодити без поквапу, бо вже впевнений був у довговічності свого кня-ювання, сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб ам у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорівитися по всіх руських землях. Добре відав Ярослав, якого Завдасть удару Коснятинові. Але що мав діяти? Тяжкі літа незміренної боротьби навчили його не нехтувати спадщиниою мудрістю. Дедалі частіше згадував князя Володимира, розу-ї мів: треба робити все, як було. Нічого не порушувати, бо тоді завалиться все. Держава тримається усталеним ладом. Роздавав князь Володимир землі своїм синам — роздавай і ти. Чужого не допускай. Сьогодні він порубає твої лодьї, як тоді Коснятин, а завтра наміриться зрубати й твою голову.
Княгині сподобався намір Ярославів. Вона приїхала від Болеслава зовсім невпізнанною. М'яка, лагідна, добра, закохана в князя.
— Ти повинна родити мені дітей щороку,— зраділо сказав Ярослав, — тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.
— Однаково на всі руські городи синів не народиш,— засміялася Ірина,— надто багато в тебе городів.
— Буде ще більше, — гордо пообіцяв Ярослав. За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в служінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.
— Треба буде — прикличемо,— сказав твердо. Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду.до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.
— Якщо ж так, — сказала з холодністю, знайомою Ярославові з перших днів їхніх новгородських,— тоді вислухай і мене.
— Мов,— Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.
— Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.
— Якого боярина? — здивувався князь.
— Цього... мокрого, що завжди гидко пітніє...
— Ситника?
— Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.
— Та чим він тобі?
— Страшний чоловік.
— Він врятував мені життя, — сказав князь.
— Не хочу, щоб він був тут.
— Але ж це єдиний вірний мені чоловік.
— В тебе е жона.
— Не можу вволити твою волю, — твердо мовив Ярослав, — ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуемо справами, а вони — нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.
— То вже ліпше, — зігхнула Ірина, — чого не бачиш, те для тебе не існує.
Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.
Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався;
— Щось сталося, князю? Невже проспав?
— Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачне за денного світла. Збагнув?
— Так, князю.
— Іди спи.
— Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.
— Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?
— Ага, так.
— Іди.
Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітаілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім'я справ державних. Не ти — ними, а вони — тобою.
А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возно-сився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над си-ном-лервенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: "Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім'я його і підняв руку на його ворогів".
— Чи ж я тобі ворог, князю? — допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.— Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?
Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м'яким — річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько — князь Володимир, як он польський князь Болеслав, — і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, а возвеличить тебе за високі діла.
— Родичі ми, — нагадав Коснятин, — маємо триматися один одного...
— Не стояли наші колиски під одною покрівлею, — сказав похмуро Ярослав,— а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.
— Хіба ж мало земель? — Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.— Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.
— Новгородська земля після Киева — найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.
— Забув ти, князю, про все,— зловісно мовив Коснятин,— забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.
— Твоя намова була, — спокійно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості — була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.